Сторінка
4

Функції перекладу

Особливо виразно виявляє властивість до різночитань переклад художній, причому крізь свою основну функцію – 53) естетичну, котра є виявом життя самого твору, але разом з тим і своєрідним способом осяяння ним та переродження його в іншу словесну матерію – життям перекладача у творі, коли опосередковане оригіналом пізнання світу (бачення у власне гносеологічному розумінні, прорив, як казав І. Кашкін, до „первісної свіжості безпосереднього авторського сприйняття дійсності” [14]) супроводжується наведенням естетичних цінностей, навіюванням образів, емоцій, оцінок тощо [15]. Переклад – це 54) перевираження матеріалізованої у мові ідеї, краси, духу, а з тим і 55) творення багатовимірної нової субстанції, забезпечення їй шуканої іншості, відмінності від оригіналу (але не брайлем чи морзе), і 56) синтез творчих особистостей, національних начал, епох, самобутніх культурних космосів, внаслідок чого, як казав Ґете, „виникає щось третє” (пор. п. 13-14). Він 57) збагачує твір змістом, оскільки зміст, всотуючи злобу дня через словесний знак, нарощується самим сприйняттям: твір живе серед людей і дихає киснем довкілля; зчепність твору з мінливим позамовним контекстом надає змістові щораз нової структури і свіжої якості. А тому неможливо прочитати й оживити текст двічі однаково – ані декламуючи вголос, ані усним чи писемним перекладом.

Цей перелік можна було б скоротити, звівши його до кількох абстракцій (назв, означень чи дій), і навпаки – подовжити вдвічі або втричі, інакше роздрібнивши, розгалузивши й зв’язавши для певної теоретичної концепції, побудова якої тут, строго кажучи, на меті не стоїть. Можна і треба говорити про виховне значення перекладу, відзначаючи взірцеве почуття відповідальності, допитливість, працелюбську скромність і дерзновенність майстрів (зрештою, кожне ремесло плекає ділом свої цноти й кодекс поведінки). Також – про культурно-політичне, суспільно-історичне тощо. Окремо – про особисту користь від перекладу для автора і для перекладача. І загальну – для уособлюваної кожним з них громади. Проте сам факт різноманіття функцій перекладу дає змогу, а ряд обставин спонукає розвинути цю тему в кількох напрямках.

1. Виходячи з того, що логіка предмета відбиває перебіг явищ, але має звірятися дедалі пильнішим відстеженням сутніх тонкощів, варто спитати себе, що об’єднує деякі складові функції в одну або як вона розділяється на підфункції. Далі – як зв’язуються функції в комплекс, тобто як структурується з елементів система, яка щораз заявляє про себе ознаками динамічності. Також – чим визначається місце функції у причинно-наслідковому ланцюгу, тобто у вервечці функцій, де кожна наступна є породженням попередньої. Причинний зв’язок передбачено самим поняттям „функція”, яке академічний тлумачник пояснює так: „явище, яке залежить від іншого явища, є формою його виявлення і змінюється відповідно до його змін” [16]. Отже, функція – синонім чинника, або фактора, бо він (лат. factor – той, що робить, від facio – роблю) – „умова, рушійна сила, причина” [17]. Само собою, форма вміщує зміст. Проте сучасна наука, зокрема й філологія, дедалі ширше доповнює поняття формозмістової єдності означеним третім, яке філософія трактує таким чином: „Функція (лат. functio – виконання, здійснення) – спосіб діяння речі або елемента системи, спрямований на досягнення певного ефекту”. Вельми знаменно, що філософія визначає функцію через систему – категорію так само фундаментальну; при цьому ще й ставить „метод функціонального дослідження поряд із структурним” (а система є ціле з елементів і структури), підкреслюючи важливість обох [18]. Оскільки „річ” (ціле) не може бути „річчю в собі і для себе”, її функція виступає як зовнішній зв’язок, або зовнішня структура, – з напрямом дії і назовні, і ззовні, всередину, – тоді як функція елемента здійснюється також у межах „речі”, забезпечуючи їй цілість своєю належністю до структури внутрішньої. Вище наведено приклади роздвоєння і сходження функцій, згадано чимало допоміжних і проміжних функцій. Вочевидь, про функцію кінцеву можна взагалі говорити тільки умовно, якщо послідовно дотримуватися засади детермінізму.

2. Функції перекладу визначаються об’єктивно особливостями матеріалу. У роботі перекладача і в дослідженні перекладу іноді постає потреба розрізняти функцію перекладу й функцію власне твору. А також – перекладу й першотвору. Проте навряд чи розрізнення у першому випадку вдасться провести до кінця та й навряд чи варто цілком розривати два явища, муруючи між ними непролазну стіну. Адже поза матеріалом і предметом будь-яка функція взагалі неможлива. Щодо оригіналу й перекладу, то вони надаються до розгляду і як носії різних субстанцій, передусім мовних, і як окремі втілення однієї субстанції, що нею може бути мотив, жанр чи стиль. У перекладознавстві усталився дуалістичний погляд на переклад як процес і продукт, тож через діалектику цих понять, слід гадати, розкриватимуться далі й певні його функції.

3. Праця перекладача поділяється на сфери й різновиди насамперед предметно: звично говоримо про переклад художній, науковий, технічний, офіційно-діловий, публіцистичний, інформаційно-діловий, де основну функцію перекладу чітко визначено специфікою галузі (мовної підсистеми). У межах кожного з названих стилів виокремлюються жанрові різновиди, для яких випрацювано й осібні методики перекладу. Проте й тут розмежування царин не доконечне, а поєднання їх трапляється доволі часто. Наприклад, переклад давніх епічних творів вимагає від перекладача врівноважувати й гармоніювати науку і мистецтво, бути водночас ученим і поетом.

4. Функції перекладу зазвичай розглядаються в теорії фаху надто умоглядно, узагальнено й спрощено, тоді як практика, – а вона завжди конкретна, – знає також розмаїття видів перекладу більш-менш вузького призначення. Поліфункційний переклад нерідко розщеплюється на вервечку монофункційних. Множником тлумачень у такому разі виступає сама їхня спеціалізація, а не багатозначність оригіналу чи широта синонімічних ресурсів мови перекладу. Один і той самий текст п’єси, наприклад, по-різному перекладають 1) для вистави в театрі, 2) для озвучення по радіо, 3) для популярного журналу, що читається в дорозі, 4) для академічного видання з коментарем, 5) для текстологічного дослідження, 6) для супроводу оригіналу, щоб відтінити його у двомовній книжці й тим самим створити ширший діапазон сприйняття, 7) для того, щоб зробити виклик попередникам, доповнити інші тлумачення, заявити неординарним прочитанням про відкриття стилю й глибин змісту, 8) для шкільної хрестоматії (навчального ознайомлення), 9) з метою освоїти техніку письма (такі вправи не завжди стають набутком гласності), 10) для допомоги самому перекладачеві (поясненими варіантами підрядника). Вимог до перекладу п’єси зазвичай ставиться чимало: повнота й відповідність предметного змісту, природність і сценічність мовлення, милозвучність, дохідливість висловлювання, драматизм дії, точність і психічна доречність образної деталі, її емоційно-оцінна рівносильність, індивідуальна характерність лексики й інтонацій, виразність натяків і глибина підтексту, рівнотривалість (еквілінеарність) тощо, – однак дві-три найвагоміші щораз відтіснятимуть решту. Діє принцип „інша мета – інакший переклад”. Або „різні завдання – різні (різнопрофільні) перекладачі”. Панівну або єдину функцію спеціального перекладу наперед визначено, однак і в її межах перекладацькі турніри – природна річ. Різновидами спеціального перекладу можна вважати навчальний, науковий текстологічний, машинний, скорочений, адаптаційний, підрядковий тощо. Розмаїття завдань у межах кожного різновиду легко допускає поділ його на підвиди. До речі, багатющий потенціал навчального перекладу давно на часі розкрити належним чином, зокрема таксономічно.