Сторінка
4

Місце української мови у філософсько-освітньому вченні Григорія Ващенка

Цілком сприймається ним і положення про те, що через традиції передається й мова, котра є найціннішим скарбом людства й разом із тим найкращим засобом традиції. Але, на перший погляд, він нібито не поділяє думку К.Ушинського про те, що втрата мови для народу рівнозначна втраті своєї національності: "Мова є найважливіший, найповніший і найміцніший зв'язок, що поєднує минулі, сучасні й майбутні покоління в одне велике історичне живе ціле. Вона не тільки виявляє собою життєдіяльність народу, а є саме це життя. Коли щезне народна мова, народу більше нема!" [75].

Річ у тім, що Г.Ващенко не вважав мову абсолютно необхідним чинником творення (курсив – В.Д.), а не існування нації [76]. Спостерігаючи за розвитком етнокультурних процесів у Росії та інших країнах, він бачив, що окремі нації ніби зовсім зникають, гублять свою мову, культуру, звичаї і нібито у всьому уподібнюються пануючій нації, але потім оживають і починають жити національним життям.

Який із цього можна зробити висновок? Той, що "цілість націй", як зазначає Г.Ващенко, підтримує культура, перш за все традиції. Завдяки традиціям зберігається й розвивається національна мова. Але без національної мови неможливе існування нації.

Не сприймав Г.Ващенко тезу про досягнення мовної єдності людства. Певна річ, людська думка завжди шукала виходу з лабіринту мовних колізій. Але, відповідно до марксистсько-ленінсько-сталінської філософії, в інтернаціональному суспільстві мусила бути і єдина, зрозуміла для всіх універсальна мова. Якщо брати СРСР, то саме за життя Г.Ващенка й обґрунтовувалася ідея інтернаціональної мови. Й.Сталін в одній з останніх своїх праць "Марксизм і питання мовознавства" неоднозначне зауважив, що такою мовою і культурою, звичайно ж, буде російська мова і культура, як мова і культура провідної нації СРСР.

Добре усвідомлюючи можливість і деструктивність наслідків такої "національної" політики більшовиків, Г.Ващенко виступає на захист національних культур і національних мов. Він, як і К.Ушинський, С.Русова та ін., вважає, що кожен народ зобов'язаний творити власну національну школу. Причому прозорливо передбачає: "Москві не вдасться накинути свою мову всьому людству" [77].

Водночас він розуміє, що для досягнення успіху в поліморфному світі людині потрібна не одна мова, а різні типи мов. Людина як індивід формується під впливом багатьох мов – мови сім'ї, дитинства, друзів, учителів і всього іншого великого світу. Але перехід від однієї мови до іншої змінює індивіда, змінює його "Я". Змінюючись, "Я" доповнюється в одних аспектах, звужується в інших. "Різниця між мовами, – на думку Г.Ващенка, – полягає не тільки в різниці їх звукового складу, а й у різниці внутрішнього змісту слів і речень. Змінити мову це означає певною мірою змінити свій світогляд і світовідчування. Разом із тим, це означає відмову від надбань рідної літератури, рідної пісні і т. ін., бо переклад на іншу мову ніколи не може бути рівнозначним оригіналові" [18].

Отже, формулюючи наш проміжний висновок, можемо стверджувати: опанування мовою, за Г.Ващенком, розпочинається немовлям, зазвичай, у сім'ї, разом із молоком матері. Продовжується у дошкільних, шкільних і позашкільних установах, загалом у суспільстві. Матір, розмовляючи з дитиною рідною мовою, відкриває для неї світ людського буття, формує мовну картину світу. Дитина, мовлячи до себе і про себе, мовить про речі світу свого дитинства. Шкільна мова відкриває дитині "потаємну" суть речей. У мові й через мову світ дитинства постає перед людиною, відкриваючись їй у своїх людських вимірах.

Варто звернути увагу, згідно з класичним визначенням, "рідна мова" – це материнська мова, перша мова, яку засвоює дитина в родинному спілкуванні. Введення ж поняття "мовна картина світу", як вважає сучасний український мовознавець В.Кононенко, дозволяє вбачати у мові спосіб осмислення дійсності з позицій конкретної культурно-етнічної спільноти, у полі національно-мовного, історичного та ментального концептів [19]. В основу визначального в цьому плані принципу етноцентризму філософії освіти Г. Ващенка й покладено розуміння мови як національного феномену, засобу виявлення й реалізації національного характеру, мовного світосприйняття та світоосягнення.

Підкреслимо, Г.Ващенко, живучи в Україні й поза її етнічними межами, уважно аналізував світоглядні процеси в середовищі українців, росіян, німців, англійців та інших народів, робив із цього філософські узагальнення на зразок того, що кожна незалежна держава творить свою національну систему освіти, що навчання треба проводити національною мовою, яка несе в собі близькі й зрозумілі для представників відповідного народу світоглядні орієнтири й смисли. Останнє положення цілком співвідноситься як із вимогами українських філософів, наприклад, П.Куліша у "хутірській філософії" забезпечувати розвій культури українського суспільства українською мовою, так і твердженням В.Бєлінського, І.Тургенєва про те, що російських дітей треба вчити російської грамоти.

Слід, проте, зазначити, що позбавлення духовного закріпачення українського народу, котре здійснювалося різними імперськими режимами впродовж століть, передбачає не тільки відродження історичної пам'яті українців, виховання почуття національної гордості, національної самобутності, але й подолання комплексу меншовартості, у тому числі щодо мов загалом і української зокрема. У зв'язку із цим нагадаємо, що один із попередників Г.Ващенка О.Потебня рішуче засуджував колонізаторську, асиміляторську політику російського царизму та її провідників в Україні.

Водночас, уже згадуваний нами В.Бєлінський по, суті, заперечував існування української мови як такої. Наведемо стосовно цього "творчі інтенції" його мовою автора, тобто російською: "Предстоит важный вопрос: есть ли на свете малороссийский язык, или это только областное наречие? Из решения этого вопроса вытекает другой: может ли существовать малороссийская литература и должны ли наши литераторы из малороссиян писать по-малороссийски? Что до первого вопроса, на него можно отвечать и да, и нет. Малороссийский язык действительно существовал во времена самобытности Малороссии и существует теперь – в памятниках народной поэзии тех славных времен. Но с Петра Великого началось разделение сословий. Дворянство, по ходу исторической необходимости, приняло русский язык и русско-европейские обычаи в образе жизни. Язык самого народа начал портиться и теперь чистый малороссийский язык находится преимущественно в одних книгах. Следовательно, мы имеем полное право сказать, что теперь уже нет малороссийского языка, а есть областное наречие, как есть белорусское, сибирское и другие подобные им областные наречия" [20].