Сторінка
3

Місце української мови у філософсько-освітньому вченні Григорія Ващенка

Підкреслимо, що К.Ушинський наполягав на утвердженні ідеї "мови і народу": "Відберіть у народу все – і він все може повернути; але відберіть мову, – пише мислитель, – і він ніколи більше вже не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови – ніколи: вимерла мова в устах народу – вимер і народ" [7]. Згодом обстоювана К.Ушинським ідея нероздільності "мови і народу" буде трансформована і отримає розвиток у працях українських та російських дослідників XIX – початку XX ст. утому числі О.Потебні, М.Драгоманова, М.Грушевського, С.Єфремова, Є.Трубецького, Г.Шпета й інших.

О.Потебня у питанні про співвідношення мови й мислення обстоював ту позицію, що існує взаємообумовлений зв'язок між мовою і думкою, між думкою і мовою. "Категорії нашої мови, – підкреслював він, – тісно пов'язані з нашою думкою" [8]. Все, що відбувається у мові, "може бути зрозумілим лише як наслідок ускладнення думки" [9].

Разом із тим О.Потебня застерігав: якщо мова і мислення перебувають у нерозривному зв'язку, то спрощення індивідуального мовлення веде до послаблення енергії думки.

Ідея про те, що мова формує думку, давала можливість Г.Ващенку поставити формування думки на фактологічну (мовну) основу. Оскільки рух мовних фактів і розвиток граматичних категорій є форма руху думки, остільки "розвиток словесного мислення дає можливість дитині аналізувати не тільки безпосередньо дану дійсність, але й самі продукти мислення" [70].

Варто зазначити, що Г.Ващенко чималу увагу приділяє розвитку словесного мислення, зважаючи на його "могутню роль" в інтелектуальному розвитку людини. Разом з тим, визнаючи важливість словесного мислення дитини шкільного віку, він радив не забувати, що воно розвивається в неї поступово.

Отже, включення людини в соціокультурний процес і діяльна участь у ньому, відповідно до української філософсько-освітньої думки XIX ст, на яку спирався Г.Ващенко, відбувалося через освоєння "народного духу", національного характеру культури, носієм якого постає національна мова.

Мова для нього – не ізольований феномен. Вона нерозривно пов'язана з культурою народу. Тому, досліджуючи місце української мови у філософсько-освітньому вченні Г.Ващенка, доцільно звернути увагу на взаємозв'язок мови з такими поняттями, як "народ" і "нація". Коли проаналізувати знання й уявлення вченого про народ, про людину, ми побачимо, що ці знання й уявлення значною мірою являють собою наслідок індивідуальної творчості. Обґрунтування ідеї "вольової, характерної людини" є цьому, мабуть, одне з найпереконливіших підтверджень. Йдеться про людину, що не буде пристосовуватися до буття, здатну кинути виклик долі, поборотися за реалізацію внутрішніх потенцій, міцно стоятиме на національному ґрунті особистісних сил. Іншими словами, він обґрунтовував діяльний тип людини на противагу маргінальному.

Вияв марґінальності відносно українського суспільства Г.Ващенко вбачав у тому, що український народ на певному етапі свого історичного життя не спромігся дати гідний виклик процесам полонізації, русифікації, загалом денаціоналізації національної свідомості, які протягом століть здійснювалися різними імперськими тоталітарними режимами. Живучи під владою чужинців, не маючи можливості розвивати свою культуру, одержуючи освіту і виховання в чужій школі, український народ поступово засвоював чужу культуру й мову. Все це призвело до забуття минулого, відмови або презирливого ставлення до національних традицій, зречення рідної мови, до того, що, висловлюючись термінами психології, Г.Ващенко назвав "національною амнезією та парамнезією" [77]. Велику провину в цьому він покладав на політичних та духовних провідників нації, які не боролися до кінця, часто зраджували національні інтереси, намагаючись знайти тепле місце в наявному бутті й, зрештою, ставали найлютішими ворогами українського народу.

Загалом, необхідно відзначити, що народ для Ващенка є творцем мови, мова у свою чергу – породженням "народного духу". Саме мова визначає національну специфіку народу. "В мові народу, – стверджує Г.Ващенко, – відбивається душа його" [72].

Міркуючи над сутністю поняття нація, вчений спирається на Т.Шевченка, на його відоме послання "І мертвим, і живим .", визначаючи націю як "єдність поколінь сучасних, минулих і майбутніх" [73]. Серед основоположних чинників творення нації він називає спільність походження, території, культури, традиції, мови й усвідомлення своєї винятковості.

Нас цікавить, передусім, розуміння Г.Ващенком таких складників нації, як культура, традиції, мова. Чи не виникає в цьому ряду певне протиріччя?

Слово культура, як відомо, походить від латинського cultura, первісним значенням якого було "обробіток", передусім землі, звідси agriciltura – рільництво, що у буквальному перекладі означає "обробіток землі". Але ще за часів класичної латини воно почало означати духовну культуру, культивування, плекання духовних благ, надбань. "У сучасній мові, – пише відомий філолог О.Ткаченко, – є всі підстави словом культура обійняти всі прояви людської діяльності і її наслідків, досягнень" [14].

Справді, культура – це продукт діяльності численних поколінь нації, що через традиції передається від старших поколінь до молодших. Тому, обґрунтовуючи український виховний ідеал, Г.Ващенко шукав відповіді на питання, яку роль у житті людини й людства відіграють традиції. Поступ людства, і це добре розумів мислитель, неможливий без передачі традицій від одних поколінь до інших, оскільки кожне нове покоління мусило б почати свій культурний розвиток спочатку, і людство таким чином залишалося б завжди у первісному стані. Роль традиції в житті суспільства він порівнює з роллю пам'яті в житті й розвитку окремої людини. Коли б людина забувала все те, що вона сприймає й переживає, уважає Г.Ващенко, вона не була б людиною, а стояла б на рівні найнижчих тварин.