Сторінка
4

Правове врегулювання статусу української мови (діахронічний аспект)

Вживання української мови в діловому мовленні було заборонене до приходу 1917 р. до влади в Україні національного уряду. В цей час в Україні скасовуються закони, що визначали функціонування різних гілок влади в колишній Російській імперії, активізуються процеси законотворення. Цей період історії нашого народу привернув увагу провідного українського дослідника у царині правничої лінгвістики Ю.Ф. Прадіда. Зокрема, ним було проаналізовано особливості розв’язання мовних питань за доби Центральної ради, сформованої на початку березня 1917 р. Вчений констатує, що мовні питання з’ясовувалися як безпосередньо, так і принагідно, у зв’язку із розв’язанням інших питань, і що предметом уваги нової влади були як проблеми української мови, так і мов національних меншин, які проживали на території України [20].

Ю.Прадід, посилаючись на документи Центральної ради, констатує [21]: “Уже в першій відозві Центральної ради від 9 березня 1917 р. зазначалося: “Ми закликаємо спокійно, але рішуче домагатися від нового уряду (мається на увазі Тимчасовий уряд – доповнення Ю.П.) всіх прав, які тобі природно належать і які ти повинен мати, великий народе, сам хазяїн на українській землі. А в найближчім часі право на заведення рідної мови по всіх школах, од нижчих до вищих, по судах і всіх урядових інституціях. З таким же спокоєм, але рішуче, домагайся, народе, того ж права для української мови від пастирів церкви, земств і всіх неурядових інституцій на Україні” [22], а вже 12 березня 1917 р. на засіданні Центральної ради було прийняте рішення про те, що “мовою, якою Рада має звертатись, є мова українська” [23].

Одним із документів, яким було поновлено офіційний статус української мови, став Статут Генерального секретаріату від 16 липня 1917 р., параграфи 19 і 20 якого так урегульовують особливості функціонування мов в Україні: “Всі закони тимчасового правительства мають силу на Україні від дня проголошення їх в Краєвім Урядовім Вістнику на українській мові. Всі закони, адміністративні приписи й постанови, проголошені українською мовою, публікуються також і на мовах: російській, єврейській і польській” [24].

Ю.Прадід наводить ще й такі факти на підтвердження небайдужого ставлення Центральної ради до мовного питання: “8 вересня 1917 р. Генеральний секретаріат приймає рішення доручити комісарові при Тимчасовому уряді поставити питання перед урядом “про видання Временним правительством акта до офіціальних установ на Україні, щоб вони зверталися у всіх справах до Генерального секретаріату, відповідно до ст. 6-ї інструкції, з зазначенням у тому акті, що офіціальною мовою на Україні стає мова українська, на яку поволі і має перейти все діловодство” [25].

Через десять днів Генеральний секретаріат повертається до свого рішення від 8 вересня 1917 р. і вносить у положення про те, що офіційною мовою в Україні стає мова українська, доповнення: “Мова українська має повне право офіціально вживатися поруч з мовою російською, при забезпеченні язикового права меншостей” [26]. Голосували за таке доповнення чотири члени Секретаріату, двоє висловилися проти, двоє – не голосували. Далі у цій же постанові зазначається: “4. Діловодство в Секретаріаті провадиться мовою українською; 5. Товариші секретаря в національних справах ведуть зносини і діловодство мовою даної національної меншості” [27, 28].

Третій Універсал Української Центральної Ради від 7 листопада 1917 р. проголосив: “В Українській народній республіці має бути забезпечено всі свободи, здобуті всеросійською революцією: свободу слова, друку, віри, зібраннів, союзів, страйків, недоторканності особи і мешкання, право і можливість уживання місцевих мов в зносинах з усіма установами”. Цікаво, що забезпечувати умови реалізації цих прав повинне було Генеральне Секретарство Внутрішніх Справ.

У березні 1918 р. Центральна рада знову звертається до проблем української мови, ухваливши “Закон про запровадження української мови у банківській і торговій сфері” [29]. Однак, увага в цьому законі, як на нас, зосереджувалася спочатку на другорядних проблемах. “Всякого роду написи, вивіски тощо на торговельно-промислових, банкових та подібних закладах і конторах, – говориться в законі, – повинні писатися державною українською мовою, окрім інших мов; при тім написи українською мовою мають бути на основній часті всього напису, на чільнім місці” [30]. У п. 2 закону мова йде про те, що “ця постанова має силу і до всякого роду виробів, виготовлених на території Республіки, які мають етикетки, написи” [31]. І лише з п. 3 закону проголошується, що “мовою в діловодстві має бути державна українська” [32, 33].

Ю.Прадід, підсумовуючи аналіз документів, виданих Центральною радою, зазначає: “Центральна рада, незважаючи на короткий термін свого перебування у влади, заклала законодавчі основи розв’язання мовних проблем в Україні, які стосуються як української мови, так і мов національних меншостей. Позитивним досвідом, накопиченим Центральною радою, як покаже згодом історичний розвиток, не змогли, на жаль, скористатися уряди, що прийшли їй на зміну” [34].

Становище української мови за радянської влади було неоднозначним: з одного боку, вона ніби не заборонялася, а з другого – на її носіїв постійно чинився ідеологічний вплив (на противагу російській, українська мова вважалася непрестижною, особливо в діловому спілкуванні), а саму систему мови намагалися змінити з метою наближення її до російської.

Від початку 20-х років розгорнулася хвиля українізації, яка торкнулася статусу української мови та особливостей функціонування її офіційно-ділового стилю. Зокрема О. Субтельний наводить такі дані: “Якщо в 1922 р. українською мовою велося менше 20 % урядових справ, то 1927 р. – вже 70 %. Водночас зросло число українців в урядових установах. У 1923 р. українці складали лише 35 % серед урядових службовців і 23 % – серед членів партії. До 1926 – 1927 рр. їхня частка становила відповідно 54 і 53 %. Однак, отримавши більшість, українці зосереджувалися на нижчих щаблях урядово-партійної ієрархії. Наприкінці 1920-х років їхнє представництво в ЦК не перевищувало 25 %” [35].