Сторінка
5

Правове врегулювання статусу української мови (діахронічний аспект)

Отже, на початку 20-х років на тлі розмов про боротьбу двох культур більшовики починають українізацію, щоправда, дуже обережно засвідчуючи цей почин кількома нормативними актами. Цікаво, що перш за все радянська влада проголосила рівноправність української та російської мов, чим по суті визнала факти утиску української мови до цього. 16 – 17 жовтня 1922 р. учасниками пленуму ЦК КП(б)У з національного питання було ухвалено директиву, в якій, зокрема було зазначено: “1) Щодо української мови

а) Повна абсолютна рівноправність української і російської мов, рішуча боротьба проти всякої штучної українізації і русифікації і разом з тим усунення тих перешкод, які затримували б природний розвиток української культури, або які відрізували б українському селянству доступ до ознайомлення з російською культурою. Боротьба проти будь-якого прагнення зробити з української мови засіб відособлення і протиставлення українських робітників і селян – російським. Вживання тієї чи іншої мови є воля кожного і держава не повинна поділяти свої установи на такі, в яких вплив був би за російською мовою, і такі, в яких вплив був би за українською мовою.

б) Необхідно заборонити офіційним установам і особам відмовлятися від розгляду тих чи інших документів або матеріалів на тій лише підставі, що вони написані російською або українською мовою.

в) У школах з викладанням російською мовою необхідно ввести обов'язкове вивчення української мови, а в школах з українською мовою російська мова повинна бути обов'язковим предметом вивчення.

г) Мова викладання в школах повинна вводитися згідно з організованим волевиявленням населення, вираженим у вигляді постанови пленуму Ради, або з'їзду Рад, що повинно бути узаконено окремим декретом. А думка викладацького персоналу при визначенні мови викладання до уваги не повинна братися.

д) 3 метою сприяння вивченню комуністами української мови, вважати необхідним введення викладання української мови, як обов'язкового предмета, в радпартшколах, виділивши йому достатню кількість годин з тим, щоб ті, які закінчують школу, фактично її знали. В тих губерніях, де є для цього умови, визнати бажаним вести викладання в радпартшколах українською мовою” [36].

І.Огієнко оптимістично констатує, що “з 1923 р. пішла в Україні справді глибока українська культурна праця, бо більшовики розпочали ніби нову національну лінію, чому сприяло й запровадження 21. III. 1921 р. НЕПу. Здавалося, ця українізація охопила все життя. Так, преса в Україні на 85 % стала українською, а книжки видавалися переважно українською мовою. Театр скрізь став українським. Школи народні й середні перейшли на українську викладову мову, а в школі вищій частина катедр (28 %) українізувалися. Поважно приступлено до українізації державних установ, для чого скрізь закладалися Курси українознавства, і їх мали переходити всі урядовці; службовцям робилися іспити знання української мови, були контролери всієї цієї українізаційної праці. Розпочалася року 1923-го українізація навіть війська, але була тільки про людське око, бо в ньому було українців всього 42,5 %, і стільки ж москвинів, а решта – чужинці інші. Але року 1926-го виданий був таємний наказ, що "національне свідомі українці не можуть займати посад вище командира полку" [37]. Однак українізація просувалася дуже повільно, часто вона була формальною, а іноді доходила до абсурду, знайомого всім за п’єсою Миколи Куліша “Мина Мазайло”.

Окрім того, соціально-політичні обставини в Україні початку ХХ ст. зумовлювали настільки часту зміну влади, що вона не встигала кодифікувати й запроваджувати свої норми. Так, залишилася тільки у проекті Конституція Української держави гетьмана П. Скоропадського 1918 р., в якій, незважаючи на буремність часу й, здавалося б, недоречність акцентування уваги на мовному питанні, йшлося про надання українській мові статусу державної: “7. Громадяне У.Д. рівні у всіх правах. Уродження, освіта, майно, оподаткування не дають ніяких привілеїв. Державною мовою єсть мова українська. Державною церквою єсть церква православна”.

Директорія Української Народної Республіки також в Основному Державному Законі Української Народної Республіки (проекті Правительственної Комісії по виробленню Конституції Української Держави 1920 р.) не оминула увагою української мови. Зокрема в артикулі 8 зазначено: “Державною мовою Української Держави є мова українська”. Артикулом 66 встановлено: “Внутрішньою і зовнішньою урядовою мовою і мовою нарад Державного Сойму є виключно українська мова”. Однак цей документ також не набув чинності й фактичне проголошення української мови державною відтягнулося майже на шість десятиліть.

Директорія УНР надто серйозно ставилася до законотворчої діяльності, тому 1920 р. з’явився проект, альтернативний цитованому вище. Це “Проєкт Конституції (Основних Державних Законів) Української Народньої Республіки” О. Ейхельмана. Окрім традиційних для того періоду проголошення української мови державною (§ 316. Державною мовою в У.Н.Р. є мова українська. Всі письменні заяви, що подаються в установи У.Н.Р., викладаються українською мовою. Коли хто з громадян звертається до установи з словесною заявою і не може викласти її українською мовою, то повинен мати свого перекладача) та закріплення права представників національних меншин безперешкодно використовувати рідну мову (§ 317. На території У.Н.Р. не дозволяється робити жодних перешкод для заховання і розвитку культури національних меншостей у всіх напрямках, що не загрожують державній цілості У.Н.Р. В школах, що удержуються коштами національних меншостей, обов'язково повинно провадитись навчання українській мові, як шкільній дисципліні, а також навчання українознавству (історії, географії, статистики та природознавства України) в обсягові, що буде визначений для відповідних шкіл Ф.-Д. законом), він містив норму, згідно з якою використання української мови на велелюдних зборах повинне було виконувати функцію забезпечення правопорядку, за чим зобов’язана була стежити державна міліція.

Тим часом на Галичині намагалися надати статусу державних трьом мовам. Про це йдеться в “Устрої Галицької Держави” (Проекті тимчасових основних законів, виготовленому у віденському Парламенті проф., д-ром С. Дністрянським 1918 р. для покликання в життя Галицької Держави):

§15. Внутрішня урядова мова урядів єсть українська. У відношенні до сторін обов'язуватиме за все народна мова сторони, як у слові, так і на письмі. Народна Рада видасть по сій думці негайно осібний закон на перехідний час.

Усі урядники мусять знати три державні мови: українську, польську та німецьку на слові і на письмі. Урядники неукраїнської народності мусять виказатися в найкоротшому часі знанням української мови.

Проект Конституції Західноукраїнської Народної Республіки С. Дністрянського (1920 р.) також досить однозначно, навіть категорично, визначає особливості використання української мови в діловому мовленні, причому звертає особливу увагу на “командну мову в армії”: Командна мова в армії, а також внутрішня службова мова цивільної державної служби є українською.