Сторінка
4

Проблема походження українського народу (археологічний пошук)

За археологічними даними, чітко простежуються основні напрямки розселення слов'ян:

1. Шляхи верхньодніпровських слов'янських груп – носіїв київської (ІІІ – перша половина V ст. н.е.) та її наступниці колочинської (друга половина V – VІІ ст. н.е.) культур вели на північ і північний схід, в ареали балтських та угро-фінських культур.

2. Склавіни – носії слов'янської частини черняхівської культури (ІІІ – 1-а половина V ст. н.е.) та їхні нащадки – творці празько-корчацької культури (друга половина V – VІІ ст н.е.) зайняли середній та верхній Дунай і межиріччя Ельби та Заале.

3. Анти – носії пеньківської культури прийшли в Нижнє Подунав'я та на Балкани. Не можна виключати, що якась незначна частина склавінів разом з антами відійшла на Балкани, а частину антів захопили з собою племена склавінів, що рухалися вверх по Дунаю. Північна порубіжна частина антів відійшла разом з носіями колочинської культури на північний схід, де сиділи балти та угро-фіни.

Історичне значення Великого переселення народів, яке охопило і слов'янський світ, в першу чергу полягає в тому, що воно започаткувало етнополітичну карту середньовічної Європи. На ній свої усталені місця зайняли слов'яни. В їхньому середовищі відбувся поділ на ті етнічні утворення, які залежно від історичних обставин, заклали основи процесів формування сучасних слов'янських народів. Ця історична закономірність однаковою мірою стосується всіх слов'ян-південних, західних і східних. Інтеграція слов'янських переселенців з місцевим населенням на нових освоєних землях, поступове поглинення субстратів приводить до етнокультурних змін і зародження нових слов'янських етносів як на Балканах і Подунав'ї, так і на Двині і на Волзі. Ті групи слов'янського населення, що залишилися на своїй корінній території, а це Український Лісостеп, Лівобережне Повіслення, отримали по відношенню до тих слов'янських груп, що переселилися в нові регіони, свої культурно-мовні статуси і також стали окремими етномовними одиницями. Виходячи з археологічних джерел, склавіни, представлені празько-корчацькою культурою по обох боках Карпат, стали предками не тільки правобережних українців, але склали основний компонент предків словаків, морав'ян і чехів та українського і польського населення у Верхньому Повісленні. Крім того, склавини, в інтеграції із слов’янами-антами Дніпровського Лівобережжя, стали вагомою частиною лівобережних предків українського народу.

Поляки Середньої та Північної Польщі мають свої історичні витоки, що сягають дзєедзіцької та пшеворської культур. Та частина антів, що понесла з собою пеньківську культуру на Балкани, стала важливим компонентом болгарської, сербської та інших етнічних груп південних слов'ян. Предками білорусів та росіян було населення представлене верхньодніпровськими ранньосередньовічними культурами типу Колочина-Тушемлі-Банцерівщини, яке поступово займало області із балтським та угро-фінським субстратами. Про інфільтрацію верхньодніпровських слов'ян у Верхнє Поволжжя свідчать пам'ятки іменьківської культури V – VІІ ст. н.е. [4, .71 – 73].

Отже, генетичні корені сучасних слов'янських народів, як і переважної більшості "варварських" народів Європи сягають епохи Великого переселення. Це, безперечно, стосується і східних слов'ян. Ми впевнені в тому, що вирішення проблеми походження східнослов'янських народів лежить у площині загальноєвропейських історичних закономірностей. Їх початок відкриває велике розселення слов'ян. Державотворчі процеси, які набирають розмаху в наступні століття, дещо уточнюють політичну карту Європи, але їхній вплив на етнічний розвиток європейських народів, в тому числі слов'янства, не приводить до корінних етнокультурних змін. Навіть такі могутні державні утворення, як імперія Карла Великого, Великоморавська держава чи Київська Русь, розпадаються на менші етнополітичні утворення, зародження яких спостерігаємо у ранньому середньовіччі.

Історичні школи, особливо в Росії, які ставлять знак рівності між державотворчими і народотворчими процесами, керуються більше політичними інтересами, ніж реальними фактами. Розпад східнослов’янської імперії Рюриковичів – Київської Русі, на нашу думку, – це не вихідна точка зародження трьох східнослов’янських народів, а логічний наслідок несумісності економічних та політичних інтересів тих етнічно різних племінних груп східного слов’янства, що входили до неї. Роз’єднана і ослаблена внутрішніми суперечностями Русь потерпіла поразку від полчищ монголо-татарських ханів. Етнічний розвиток трьох східнослов’янських груп, започаткований процесами великого розселення слов’ян, тепер уже в іншому історичному вимірі, продовжується, досягаючи свого логічного завершення.

Велике розселення слов’ян не тільки значно розширило їх етнокультурний простір і поглибило їх диференціацію. Воно викликало помітні зміни та перегрупування племінних груп на їхній корінній території. У лісостеповій частині України утворюються нові археологічні культури, що відображають процеси подальшого етнокультурного й соціального розвитку південної групи східнослов’янських племен – предків українців.

Літопис у тому часі вже не згадує ні венедів, ні антів. Він називає низку конкретних племен на Дунаї, Віслі, Дніпрі і Прикарпатті. Білоруському Поліссі, на Двіні на Волзі. Тепер їх об'єднує лише первісна самоназва "слов'яни". Вона фіксує їх приналежність до сім'ї слов'янських народів, незалежно від місця проживання, мови та характеру взаємних стосунків.

У багатьох археологічних працях радянського часу, присвячених вивченню етнокультурних процесів у Східній Європі VІІІ – Х ст.ст., були спроби зіставити з археологічними культурами літописні племена. Для племен північно-східної групи, що сіла на чужі різноплемінні субстрати, це вдається, але для південно-західної, що має місцеві підоснови – ні. У кожній пробі співставлення проглядаються достатньо чіткі етнографічні відмінності між південно-західною і північно-східною групами слов’ян, закладені ще в попередні періоди. Це відповідає і їхнім діалектно-мовним особливостям, у чому, крім археологів, переконана і більшість лінгвістів.

Вже О.Шахматов вважав, що після того, як східні слов'яни в VІІ – ІХ ст. з дніпровсько-волинського регіону розселилися на великих просторах від Чорного моря до Ільменського озера від Карпат до Дону, їхня мова розчленувалася на три великі діалектно-територіальні групи. "Распадение восточнославянских племенъ, ихь языка относится (в своемъ постепенном ходе) к VII и VIII веку; въроятно, к IX в. восходитъ (как завершение процесса) распадение единого русскаго племени на три племенные группы: южную, северную и восточную" [22, 25 – 36]. "Спільноруська прамова (мається на увазі східнослов'янська –В.Б.)розпалася на три окремі говори ще в добу доісторичну в кінці VIII чи на початку IX ст., і об'єднання всіх племен в одній державі не могло привести до утворення однієї спільної народної мови" [22, 68].