Сторінка
6
Цікаві і важливі спостереження зробив румунський мовознавець Е.Петровичі. Характеризуючи слов'янські топоніми на території Румунії і Молдови, Е.Петровичі помітив зміну приголосних з “g” та “h”, яка, за даними лінгвістики, відбувалася в середовищі склавіно-антських племен ще в часи їхніх найінтенсивніших контактів з іраномовним населенням. Тоді вони разом входили в одну спільну черняхівську культуру ІІІ – початку V ст. Визначивши характер і області топонімів слов'янського походження в Подунав'ї, румунський вчений дійшов висновку, що слов'янське населення цих областей, до його асиміляції румунами, говорило на одному з українських діалектів.
Сам факт мовної спорідненості слов'янських топонімів у Подунав'ї, де відомі змішані пам'ятки склавінів та антів V – VІІ ст. із діалектами української мови, є одним з важливих та незаперечних підтверджень появи в різноплемінному середовищі слов'янського світу зародків слов'янських народів, у цьому випадку – українського. Наведені археологічні матеріали і короткі висновки ряду лінгвістів незаперечно свідчать, що ніколи не існувало єдиної праслов'янської, чи слов'янської, чи східнослов'янської спільноти, а завжди були праслов'янські, слов'янські, східнослов'янські племена та їх об'єднання, “…живяху каждо со своим родом и на своих местъх, владеющее каждо рядом своїм…”, як про це говорить літопис.
Окремого, хоч би короткого розгляду вимагає питання, чи існувало на території України до приходу норманських князів Рюриковичів слов’янське плем’я русів. Першу спробу “посадити” на правобережжі середнього Дніпра «народотворчих» та «державотворчих» русів, які поглинули всі інші східнослов’янські племена і відкрили шлях до утворення східнослов’янської єдності і давньоруської народності, зробив на початку 50-х років, минулого століття Б.Рибаков [12,. 23 – 104]. Наступні археологічні та лінгвістичні розробки з використанням нових джерел поставили під сумнів і перекреслили схему Б.Рибакова, за якою згаданий Йорданом рід сарматських росомонів перетворюється у слов’янських полян-русів [5, 55 – 69]. Але сама ідея не пропала.
Цю ідею – фікцію підхопив В.Сєдов, який розвиває її на інших джерелах (14). У реконструкції В.Сєдова це виглядає так: частина слов’янського населення черняхівської культури в симбіозі із сарматами під тиском гунів, наприкінці ІV ст. переселилася з Північного Причорномор’я в далеке Самарське Поволжя і створило тут іменьківську культуру. В кінці VІІ – на початку VІІІ ст. носії іменьківської культури вже у зовсім іншій іпостасі повертаються на Лівобережне Подніпров’я і створюють тут, поряд з Хозарським каганатом, Каганат русів.
Що стосується археологічних джерел, то нами доведена повна відсутність даних, які свідчили б про перехід слов’яно-сарматського населення черняхівської культури з придніпровського Причорномор’я до Самарського Поволжя, як і його повернення на Дніпровське Лівобережжя [2, с.229]. Не дозволяють зробити із сіверян русів, а тим більше посадити на місце сіверян Каганат русів і писемні джерела, зокрема «Баварський Географ» (5, 229–234).
Заслуговує на увагу визнання В.Ключевським некоректності вживання стосовно східних слов'ян додержавного періоду, до IX ст., термінів "руси", "русь" і похідних від них. Не сумніваючись, що руси – це нормани, він слідом за своїми попередниками, зокрема своїм учителем Соловйовим, вживав стосовно східних слов'ян, перед утворенням Київської Русі, терміни типу "русские славяне", "русские купцы, "русская равнина", "Южная Россия", "русская степь" і т.п., "пользуясь (за його словами), привычным словоупотреблением". Разом з тим В.Ключевський визнає, що " . о Руси среди восточных славян в VIII в. совсем не слышно, а в ІХ – Х вв. Русь среди восточных славян еще не славяне, отличаясь от них как пришлый и господствующий класс от туземного й подвластного населення [8, 142]. "Привычные словоупотребления" також не такі вже безневинні. Ці терміни вживалися російськими, а пізніше й радянськими вченими цілком свідомо, з метою формування загальної громадської думки про споконвічність неподільності східного слов'янства – Русі, що в умовах державності переростає в давньоруську народність, а отже – неподільності Російської імперії.
Історики радянського періоду в Росії, Україні, Білорусі, в тому числі Б.Греков, М.Тихомиров, Б.Рибаков, В.Довженок, М.Котляр та інші дотримувалися офіційної антинорманської точки зору на виникнення Києво-Руської держави. Вони, з офіційної подачі, розглядали цю проблему в плані етнічної єдності східного слов'янства, що в умовах державності дало давньоруську народність. Лише в окремих випадках з’являлися статті, де автори, дотримуючись джерельних матеріалів, допускали, що хід історичного розвитку визначали мовні та етнічні відмінності, але вони піддавались організованій нищівній критиці.
Питання існування в києво-руський період давньоруської народності не втрачає своєї актуальності і сьогодні. При цьому воно, як і раніше, несе певне політичне навантаження. В нових працях ми знаходимо і росомонів-русів Б.Рибакова, І спроби знайти слов'янських русів в інших джерелах, поминаючи росомонів (14).
Такі вперті пошуки етнотворчої сили, яку має становити феномен русів задовго до утворення Київської Русі, пояснюються тим, що інакше неможливо довести "етнічну монолітність" всього східного слов'янства в період племінного устрою, після великого розселення. Якщо такого племені чи союзу племен, тим більше Руського каганату, що поглинув би усі інші східнослов'янські племена, не існувало, то всі інші доцентрові об'єднувальні сили, які діяли в Києво-Руській державі менше сотні років, не могли забезпечити утворення єдиної давньоруської народності. Тому прихильники ідеї споконвічної єдності східних слов'ян і давньоруської народності, як правило, підміняють поняття політичного союзу, державної належності, поняттям "етнічної єдності", хоча ці поняття можуть визначати різні, навіть протилежні історичні процеси.
Сьогодні картина побудови східнослов'янської держави – Київської Русі вимальовується досить реально. Історичні, лінгвістичні і, зокрема, археологічні матеріали, які за кількістю, та інформативністю повинні зайняти належне місце в історичних реконструкціях, дозволяють вважати, що в утворенні держави східних слов'ян – Київської Русі, яка виникла у Подніпров'ї як імперія Рюриковичів, брали участь два фактори: внутрішній і зовнішній. Внутрішній – сам народ, його племінна еліта, що досягла розуміння необхідності державної організації суспільного розвитку, і зовнішній – варязькі князі з військовими дружинами, які, поступово підпорядковуючи північно-східні приволзькі, а потім південні дніпро-дністрянські племінні об'єднання слов'ян, підняли державотворчий процес на рівень, який забезпечував існування інституту державності.
Завантажити реферат