Сторінка
7

Проблема походження українського народу (археологічний пошук)

Поява варягів-русів на східнослов'янському етнічному просторі не тільки прискорила державотворчі процеси, але й принесла і поширила свою назву, що утвердилась як офіційна назва новоствореної держави. Розказуючи про похід Олега в Київ, літописець пише: " .беша у него (Олега – В.Б.) варязи й словени й прочи, прозвашася Русью" (11, 20).

Безперечно, утворення імперії Рюриковичів під назвою Київська Русь, поки діяло всесильне центральне управління на чолі із сильним, вольовим великим київським князем, сприяло політичній консолідації різних слов'янських племінних союзів-князівств і неслов'янських племінних груп. Цьому сприяло також утворення державного економічного простору, єдиної православної церкви, вживання у писемних творах церковнослов'янської літературної мови, культурного впливу міських центрів та деякі інші фактори. Але ми маємо на увазі державно-політичну спільність і спільність економічних інтересів до періоду роздробленості, що почався після смерті Ярослава Мудрого. Ми не можемо прийняти ці фактори як докази етнічної єдності, а тим більше утворення в межах величезної держави єдиної давньоруської народності. Так висвітлюють ці процеси й інші дослідники. На думку Ж.Бланкофа, '' .концепція іноді перебільшена та ідеалістична щодо єдності Русі, до процесів її роздрібнення у другій половині ХII – ХIII ст. має бути уточнена: не заперечуючи відносної єдності Київської Русі з кінця X ст. до середини XII ст., зазначимо, що з часом дедалі більше даються взнаки щонайменше дві географічні та економічні, коли б не сказати етнічні та політичні зони, що складали Київську Русь часів розквіту. Зона південна та північна, обернена більше до Балтики, до важливих центрів цього моря” [6. 7].

Незворотність поділу визначилася, коли з-під влади київських князів виходить Полоцька земля із Псковом і Смоленськом, а дещо пізніше – Суздальська і Ростовська землі, що стали ядром не зародження, а визрівання відповідно білоруської і російської народності. Не татари, плюндруючи й Київ, встановили остаточний рубіж між південною і північно-східною частинами Русі, що в часи стабільності київського центру становили політичну (не етнічну) спільність. Цей рубіж був встановлений у 1169 році, коли суздальський князь Андрій Боголюбський, що почав будівництво на північному сході своєї окремої незалежної держави, руйнував Київ і вбивав його мешканців. У ХІІ – ХІІІ ст. іще одним таким віддаленим від Києва центром був Галич. Галицько-Волинське князівство досягло Києва перед монголо-татарською навалою. Але тут дії князів визначалися не тільки політичними та економічними зв'язками, як це було в попередніх випадках, а й етнічними. Тому галицько-волинські князі дотримувалися в цей тривожний для Русі час об'єднавчих тенденцій стосовно Києва і Київської землі. Воєвода Данила Галицького Дмитро у фатальні дні грудня 1240р. не руйнував Києва, а перебував у лавах його оборонців.

Сам результат розпаду Київської Русі, що остаточно визначився після монголо-татарського завоювання і привів до остаточного відокремлення білоруського, російського та українського народів, вказує на те, що етнічні процеси в середовищі окремих культурно-мовних груп, навіть у період існування однієї держави, були міцнішими і діяли стабільніше, ніж загальніші політико-економічні. Східні слов’яни, розкидані на величезних просторах, роз’єднані природними бар’єрами (непрохідні ліси, болота, брак сухопутних шляхів), ніколи не почували себе однією етнічною спільністю і ніколи її не відстоювали. Прикладом може служити пасивність Південної Русі в часи монголо-татарських завоювань північно-східних земель і повна байдужість північно-східних князівств до факту включення північно-західних і південних земель колишньої Русі до Литовського князівства, а потім – Польсько-Литовського королівства.

Підсумовуючи, перефразуємо справедливий вислів М.Грушевського: «Не було «общеруської» народності – немає «общеруської історії». Кожен із східнослов’янських народів має свої глибокі додержавні витоки і право лише на частину східнослов’янської спадщини і на ту частину східнослов’янських земель, корінних або освоєних у процесі розселення, де жили його безпосередні предки. А жили вони в різних географічних межах, у різних економічно-політичних нішах, у різному етнографічному середовищі. Незважаючи на періоди, коли їхньою долею розпоряджалися київські князі чи московські царі, кожен з них творив свою історію.

З викладеного вище випливає також, що ні в додержаний період, ні в часи державності не було якогось етнічного стовбура, від якого відгалужувалися б предки окремих слов’янських, у тому числі східнослов’янських, народів. Були різні хронологічні стадії етнічного розвитку слов’ян, різні групи яких у різний час і в різних районах Європи формувалися в народи, а потім у нації.

На нашу думку, виникнення етноніма «Україна» також сягає ранньосередньовічного періоду, коли на інтегрованій склавіно-антській основі утворюється єдина дніпро-дністровська етномовна група східнослов’янських племен. Залишаючись назавжди слов’янами в розумінні свого походження від слов’янської сім’ї народів, а з кінця ІХ ст. – слов'янами-русами за приналежністю до Києво-Руської держави, вони з метою самоідентифікації, поступово відновлюють назву дніпровських племен антів («окраїнних»), яка згодом набирає територіального та етнополітичного значення і трансформується в назву «Україна», «український народ». Пройшовши ряд стадій свого становлення та територіального поширення у ХІХ – ХХ ст., назва «Україна» утверджується остаточно як етнонім окремого слов’янського народу, заміняючи старі назви «Русь», «Мала Русь», «Червона Русь», що у пізньому середньовіччі вирізняли його серед інших слов’янських народів, зокрема східнослов’янських з кореневими назвами Русь («Білорусь», «Велика Русь»). Сьогодні ця назва визначає суверенну європейську державу – Україну.