Сторінка
6

Про Україну, революцію, масонство головного отамана та інших

Якщо це насправді так, а відтворена картина, слід визнати, досить правдоподібна, історична наука одержує хай не абсолютні, але хоч якісь пояснення в питанні, яке порушує чимало дослідників і на яке вони не знаходять відповідей: чому в найвирішальніший момент – 1919 р. – країни Антанти відмовилися підтримати українську державність (природно – у петлюрівському варіанті). В усякому разі – це міркування доповнює тезу про те, що Антанта робила ставку на сили, які боролись за відновлення єдиної й неподільної Росії.

Згадане міркування досі не бралося в розрахунок тими, хто вивчав питання про причини поразки Української революції, хоча тепер, здається, воно може органічно вписатися в комплексне пояснення результатів боротьби за відродження нації у 1917 – 1920 рр.

Порівняно з іншими, не справляють особливого враження глави книги (19 – 21), в яких ідеться про Варшавський договір і польсько-радянську війну 1920 р., про роки еміграції й загибель С.Петлюри. Матеріал тут схематичний, фрагментарний, загалом відомий.

Не відзначається оригінальністю й заключна глава. Дещо примітивно виглядає спроба автора виправдати свого героя тим, що в період громадянської війни хтось когось все одно мусив убивати й усі були, так би мовити, “грішні” – то чим же С.Петлюра, мовляв, гірший від інших? Утім, основне завдання, яке виконує цей структурний підрозділ – довести, що С.Петлюра не був ані антисемітом, ані погромником, намагався, правда, безуспішно, боротися з антиєврейськими ексцесами, які анархічно вибухали на підконтрольних Директорії територіях. Однак В.Савченко нічого нового тут не наводить, принаймні порівняно з працями Т.Гунчака й В.Сергійчука [15; 105 – 140]. І вже вкотре доводиться говорити про те, що С.Петлюру в даному разі не варто міряти “загальним аршином”, як пересічного політика. Адже він був офіційним главою держави й до кого ж, як не до нього, висувати претензії за все, що діялося на території, підвладній урядові УНР, у тому числі й за єврейські погроми. І як не прикро, однак саме на теренах Української Народної Республіки їх сталося більше, ніж у регіонах України, де панувала інша влада. Це красномовно підтверджують наведені в книзі дані (с.407). Однак автор прагне й тут вивести свого героя з-під критичних стріл тезою про те, що погроми здійснювали свавільні отамани. Тоді постає питання, а хто ж якнайбільше творив і плекав режим отаманщини, випустив “джина з пляшки”, як не Головний Отаман? Так що всіляка еквілібристика тут просто несерйозна, фальшива.

Аналізуючи книгу В.Савченка, можна зробити ще низку закидів-міркувань і, зокрема, щодо відтворення в ній масштабних, складних, неоднозначних аспектів, таких, як стосунки Української Народної Республіки з радянською Росією. У багатьох моментах автор, на жаль, довірився кон’юнктурним публікаціям, в яких у жертву принесено об’єктивність, науковість.

Можна звернути увагу й на деякі нюанси, які видаються небездоганними. Ідеться про недостатню вмотивованість запропонованої періодизації, точніше – визначення деяких періодів, у рамках яких “викладаються” ті чи інші сюжети життєвого шляху героя. Це й похибки в датуванні деяких подій (с.220), а часом і невиправдані порушення хронології викладу. Автор припускається неточності, коли говорить то про півтора мільйони австро-німецького війська, яке окупувало 1918 р. Україну (с.246), то про 150 – 200 тис. (с.247), хоча найближчою до істини є цифра півмільйона. Георгій (Юрій) Пятаков чомусь іменується Григорієм (с.93, 221), хоча автор знає правильне ім’я (с.402). Однак, на цьому не варто акцентувати, таке є і в інших працях, і не це визначає загальний рівень і вагу книги В.Савченка.

Хоч загалом нову книгу про С.Петлюру не можна оцінити однозначно, вона, разом із тим, не є рядовим історіографічним явищем. Віддзеркаливши та всотавши очевидні вади в дослідженні важливих сторінок української історії, праця В.Савченка об’єктивно привернула увагу до низки дуже цікавих, важливих питань, що торкаються не лише особистості одного з непересічних, провідних політиків часів Української революції, а й переламної доби вітчизняної історії взагалі, пропонує оригінальні варіанти розв’язання складних, суперечливих проблем. Отже, вона викличе зрозумілий читацький резонанс і, швидше за все, різнобій в оцінках.

Література:

1. Петлюра Симон . Народе український: вибрані статті, листи, документи. – Харків, 1992. – 149 с.; його ж. Статті. – К.,1993. – 341 с.; його ж. Вибрані твори та документи. – К., 1994, – 271 с.; Симон Петлюра та його родина. До 70-річчя його трагічної загибелі. Документи і матеріали. – К.,1996. – 319 с.; Симон Петлюра. Невідомі листи з Парижа як політичний заповіт борцям за самостійну Україну. – К., 2001. – 92 с.

2. Петлюра Симон. Статті. Листи. Документи. – Т.3. – К.,1999. – 616 с.

3. Петлюра С. Статті. Листи. Документи. – Т.1 – Нью-Йорк, 1956. – 480 с.; Т.2. – Нью-Йорк, 1979. – 627 с.

4. Полтавська Петлюріана: Матеріали других петлюрівських читань у Полтаві 15 серпня 1993 року. – Полтава. 1993. – 91 с.; Полтавська Петлюріана: Матеріали третіх петлюрівських читань у Полтаві 5 листопада 1994 року. – Полтава, 1996. – 208 с.; Полтавська Петлюріана: Матеріали четвертих петлюрівських читань. – Полтава, 1999. – 160 с.

5. Він – з когорти вождів. Збірник конкурсних праць про дореволюційну діяльність Симона Петлюри. – К., 1994. – 151 с.; Симон Петлюра та українська національна революція. Збірник праць другого конкурсу петлюрознавців України. – К., 1995. – 368 с.

6. Державний центр Української Народної Республіки в екзилі. Статті і матеріали. – Філадельфія – Київ-Вашингтон, 1993. – 494 с.; Іванис В. Симон Петлюра – президент України, 1879 – 1926. – Дрогобич, 1991. – 265 с.; 1993. – 272 с.; Удовиченко О. Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил. 1917 – 1921. – К., 1995. – 206 с.

7. Литвин С.Х Петлюра у 1917 – 1926 роках. Історіографія і джерела. – К., 2000. – 464 с. ; його ж. Суд історії. Симон Петлюра і петлюріана. – К., 2001. – 640 с.

8. Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879 – 1926). – К., 1992. – 260 с.; Симон Петлюра у контексті українських національно-визвольних змагань. Збірник наукових праць. – Фастів, 1999. – 280 с.

9. Литвин С. Симон Петлюра: штрихи політичної біографії (до 125-річчя з дня народження) // Історичний журнал. – 2004. – №5. – С.55 – 63; Верстюк В. Національний герой чи опудало. Цього року відзначалось 125-річчя Симона Петлюри // Політика. Україна плюс. – 2004. – № 2 (3). – С.16 – 17; Його ж. Симон Петлюра: політичний портрет (до 125-річчя від дня народження) // Український історичний журнал. – 2004. – № 3. – С. 112 – 126.

10. Савченко В.А. Симон Петлюра. – Харьков, 2004. – 415 с.

11. Савченко В.А. Авантюристы гражданской войны. Историческое исследование. – Харьков, 2000. – 368 с.

12. Див.: Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. – К., 1999. – С. 559 – 624; Солдатенко В., Веденєєв Д. Українські масони в добу революції // Історія України. – 2001. – № 15; те ж саме // Діалог. Історія, політика, економіка. – 2002. – № 2. – С.98 – 102.