Сторінка
3

Про Україну, революцію, масонство головного отамана та інших

Коли читаєш книгу В.Савченка, повсюди натрапляєш на слова “Петлюра розраховував”, “Петлюра вірив”, “Петлюра вважав”, “Петлюра думав” тощо. Однак усе це в основі ніколи або майже ніколи не мало істинного раціонального знання, ретельного аналізу розстановки сил, застосування військового мистецтва, науки. А тому втрати й переважали здобутки.

Книга В.Савченка підводить до ще невтішніших висновків: під керівництвом С.Петлюри армія УНР могла зазнати повного краху значно раніше, ніж це настало насправді, але на заваді цьому ставали ажніяк не військове керівництво, навіть не героїзм вояків Дієвої армії, а, в одному випадку, непередбачувані, незрозумілі, ба навіть дивні паузи, які допускали на фронтах то червоні, то білі, або несподівана підмога УГА, яку вибили з теренів ЗУНР, чи стихійні повстання в тилу ворога. Але частіше за все “подарунком долі” ставали суперечки й протиборство в середовищі тих же ворогів, коли їм було просто не до петлюрівців. Отож стратегії взагалі не існувало, а порятунок зумовлювався чинниками, непідвладними С.Петлюрі, тими, яких він урахувати не міг, та часто про них навіть не знав. Про яку військову науку, військове мистецтво взагалі за таких обставин може йтися?!

Без тіні співчуття, із ледь прихованим глумом передає В.Савченко зміст промови свого героя після непоправної “листопадової катастрофи”. 26 листопада 1919 р. на екстреній нараді уряду й командування у Старокостянтинові С.Петлюра “сміявся над слабкими, говорячи, що просто сором – бігти від ворога, чисельність якого в 6 – 7 разів менша від чисельності петлюрівців. “Умовляння” Петлюри зводились до одного: треба тижнів два “потерпіти”, а там нас визнає Антанта, поляки підпишуть союзний договір, Денікін буде розгромлений червоними. Він ще погрожував розстрілами за невиконання наказів і залишення позицій, однак уже ніхто не боявся його погроз” (с.335).

Між рядками явно прочитується: хіба відповідальний політик міг таке говорити й обіцяти? Тож знову слід було покластися на диво. Однак дива у великій політиці чергуються із закономірностями, і тоді трагедії не уникнути.

А тут іще й неврівноважений характер С.Петлюри, перепади у настроях. Варто було отаманові О.Волоху виступити з черговими нападками на Голову Директорії й Головного Отамана за нездатність управляти державними й військовими справами, як С.Петлюра миттєво знітився. “27 листопада всі присутні на новій нараді в Любарі побачили вже зовсім іншого Петлюру. Замість енергійного, бадьорого, повного надій і планів вождя вони побачили розбиту, пригнічену, байдужу людину. Надлам, величезна втома, внутрішня криза, нежить вибили Симона з колії. Він уже погано сприймав те, що відбувалося. Хотілося лише спати й ні про що не думати. Йому здавалося, що не лише політичний, а й життєвий шлях дійшли до невтішного фіналу. Та й не можна було ї, нормального життя, розділити життя Симона й політику. Він відмовився від сім друзів, мінімальних зручностей заради .України? Народу? Революції? Масонської ідеї? Слави? Амбіцій? Особистої влади?

Тепер Симон постійно задавав собі це питання: “Заради чого вся ця боротьба?” (с.336).

Довершують картину незграбні їзд за кордон, розмови про роз’яснення прийнятого С.Петлюрою рішення про від можливі замахи та самогубство (с.336 – 337). Сама-собою напрошується думка: за такого керівництва Українська революція мала дуже примарні шанси на успіх, а державність просто була приречена на поразку. І загалом серйозно заперечити такій логіці непросто. За нею ж бо реальні факти! Та й багато в чому вона прямо кореспондується з оцінками тих, хто добре знав С.Петлюру, боровся з ним пліч-о-пліч, а потім написав серйозні історичні праці – В.Винниченко, М.Шаповал, І.Мазепа, П.Христюк, М.Лозинський, К.Левицький.

Однак зовсім неправомірно ототожнювати Українську революцію з однією особистістю, з режимом, який в історіографії досить широко іменується петлюрівщиною. Проти останнього виступали й активно боролись інші члени Директорії, урядів УНР, партій українських есерів, соціал-демократів, федералістів.

Проте, коли В.Савченко порівнює головного героя своєї книги з іншими персонажами тогочасного історичного дійства, він в окремих випадках дещо “перегинає палицю”. Найнаочніше це видно на прикладі В.Винниченка. Яких тільки характеристик не добирає автор, щоб довести: дещо заземлений політик-реаліст С.Петлюра все ж незрівнянно перевершував мало не “за всіма статтями” свого антипода – В.Винниченка. Ну що взяти з “позера”, “письменника”, “партійного аматора”, “фантаста”, легковажного драматурга й “вітії”? (С.76, 216, 256 та ін.).

Здається, досить порівняти інтелектуальний потенціал обох діячів, матеріалізований у їхній творчості, теоретичний рівень, утілений у підготовлених документах, публічних виступах, моральні риси, зрештою, щоб поставити під серйозний сумнів старанно нав’язуванні тези про те, що, поступаючись у конкурентному політичному житті С.Петлюрі, В.Винниченко заздрив останньому, злісно інтригував проти нього, а потім ще й у “Відродженні нації”, “Заповіті борцям за визволення” та інших публіцистичних творах до непристойного спотворив образ Головного Отамана. І зовсім уже без оцінки залишаються факти (а їх обходити ні В.Савченкові, ані будь-кому іншому не можна), що обидва рази (навесні – влітку 1917 р. і восени 1918 р.) “втягнув” С.Петлюру у “велику політику” не хто інший, як той же таки В.Винниченко (с.69 – 70), однак двічі наражався на “невдячність” – ініціатором чвар, непорозумінь, суперечностей, був переважно С.Петлюра (с.76, 77, 116,117, 124, 210, 225,226, 235, 240 та ін.). Більше того, коли державна нарада в січні 1919р. пропонувала В.Винниченкові диктаторські повноваження, він від них відмовлявся на користь С.Петлюри (с.229.). Але останній, за наведеними В.Савченком фактами, та й за досить поширеними чутками (а диму без вогню, як відомо, не буває .), перманентно так чи інакше був у центрі змов проти В.Винниченка, підготовки заколотів, переворотів (с. 210, 212 – 214, 226, 235 та ін.). Тож виходить, що С.Петлюра не мав іншої “зброї” в суперництві з В.Винниченком. Це, мабуть, добре відчуває автор аналізованого твору, і тому “перегинає палицю” вже в інший бік: без будь-яких серйозних доказів він, наприклад, стверджує, що в десятих числах листопада 1918 р., “ в ці тривожні дні кризи влади, ім’я “в’язня № 1” Симона Петлюри набуло величезної популярності в Україні” (с.196). А далі – й поготів. Як відомо, коли на таємному засіданні 14 листопада 1918 р. обирали Директорію, було вирішено ввести до її складу лише тих, хто був присутній на зібранні особисто. Виняток зробили лише для С.Петлюри, який через загрозу нового арешту (він тільки-но вийшов на волю після 4-місячного ув’язнення) виїхав під захист січових стрільців Є.Коновальця до Білої Церкви. І наполіг на цьому саме голова Українського національного союзу В.Винниченко, який в особистій розмові заручився згодою С.Петлюри на входження до керівного органу підготовленого з його ініціативи та під його орудою повстання. То ж лише здивування можуть викликати наступні рядки публіциста: “Винниченко і Шаповал, “давні” недоброзичливці” Петлюри, тільки зраділи його відсутності – зайвий конкурент… Вони подумували взагалі не включати Петлюру “до влади”, як те зробили з “президентом” Грушевським… Петлюра був небезпечним, сильним суперником, який заважав “соціалістичним експериментам” лідерів національного союзу … і до того ж його особливо не любили можливі союзники в Радянській Росії. Присутність Петлюри на таємному зібранні могла змінити весь хід подій. Ані Винниченко, ані Шаповал, а саме він – Петлюра – восени 1918-го був найпопулярнішим діячем у колах “свідомих українців”, прапором усіх незадоволених гетьманом і німцями. За ним була слава захисника Києва від червоних, противника закликання німців, військового міністра й земця, прихильника активної боротьби проти гетьмана, а головне – потерпілого від диктатури, “сидільця”, який майже весь період гетьманщини просидів за ґратами “за правду”. За жодним із учасників наради за останній рік не було подібних подвигів. Петлюра цілком міг претендувати на становище голови Директорії, і його кандидатура могла зібрати більшість голосів… Але Петлюра не з’явився на Бібіківському…” (с.200 – 201).