Сторінка
2

Специфічні проблеми організації праці і життя людей в гірських умовах Карпат, їх взаємозв’язки з соціально-економічними, етнокультурними та державотворчими процесами у регіоні

У Верхньому Ясенові більшовицьким посіпакам понад півдесятка років довелось ламати опір селян, щоб врешті-решт створити колгосп, так само, як і в Космачі та навколишніх селах Косівського, а також Надвірнянського та деяких інших районах Карпатського краю.

„Зрівнялівка” щодо виконання планів виробництва сільгосппродукції (м’яса, молока, вовни і т.д.) на 100 га с/г угідь, продуктивність, яка в горах була значно менша, ніж у низинах, спричинювали зрубування на великих площах полонин чагарників для розширення площ пасовиськ та масове завезення в Карпати з південних і східних областей України такого малокалорійного корму, як солома [1].

Все це у своїй сукупності заводило тут соціально-економічну ситуацію у безвихідь та змушувало більшовицьких функціонерів вдаватися до пошуків нових ілюзорних „альтернатив”, які знову ж таки давали негативні результати.

У 70-80 рр. ХХ ст. з особливою інтенсивністю урядові структури надавали некомпактно заселеним та віддаленим селам статусу „неперспективних”. У них заборонялися заходи щодо їх соціального розвитку – будівництво соціально-культурних закладів, капітальні роботи по благоустрою і т.д., а це вело їх до практичного нищення. Лише в одному Верховинському районі нараховувалось понад десять таких сіл, що складало більше ? всіх сіл району, а по всьому Карпатському регіону їх були сотні. По суті, тут нищився весь уклад традиційного ведення сільського господарства, пристосований до складних гірських природо кліматичних умов, нищилась традиційна культура ведення землеробства, втрачались відповідні сорти сільськогосподарських культур, породи тварин, намітився занепад вівчарства, подала родючість ґрунтів тощо.

Враховуючи все те, сьогодні необхідно розробити чіткий план відродження, розвитку та вдосконалення ведення сільського господарства в Карпатському регіоні, використовуючи сучасні науково-технічні досягнення, традиції і багатовіковий досвід. Успішному розв'язанню цих проблем може допомогти розвиток туризму в цьому краї.

Позитивні зрушення бачимо в реалізації науково-дослідного проекту в Трабушанському лісництві Карпатським біосферним заповідником і Львівською академією ветеринарної медицини. „Названі господарства, – як підкреслює директор КБЗ Ф.Гамор, – мають сприяти збереженню традиційного сільського господарства у горах та приваблювати туристичні потоки, забезпечувати відпочиваючих екологічно чистими продуктами харчування, виробами з вовни та ін.” [2].

Дуже важливо цю добру справу поширити на весь регіон, щоб цьому сприяли наукові інституції, досвідчені господарники, органи місцевого самоврядування, громадськість. Це піднесе оздоровчу роль Карпат, без чого не бачиться майбутнє України. Необхідні активні дії щодо збереження і дальшого розвитку етнокультурної та історичної спадщини у специфічних умовах Карпат, щоб позбутися остаточно наслідків комуністичного режиму.

Адже в період 70-80 рр. обмежувалися, і навіть заборонялися, наукові дослідження історико-культурних процесів на Гуцульщині і в Карпатах взагалі, доступ до наукової спадщини про культуру цих країв тощо [3]. Значної шкоди принесла більшовицько-радянська політика щодо ліквідації у післявоєнні роки греко-католицької церкви в Галичині та на Закарпатті, репресії її служителів, масове зняття з реєстрації релігійних громад, закриття церков, нищення їх культурних цінностей тощо.

Проте, на щастя, режимам чужинців тут не вдалося повністю знищити національно-культурні надбання краю. Це значною мірою пояснюється постійною боротьбою його мешканців в екстремально складних природно-ландшафтних, кліматичних та історичних умовах за виживання та збереження своєї історико-культурної спадщини. Як підкреслює відомий вчений П.Масляк, Карпати були одночасно і берегинею української нації, і „схроном” її культурних надбань, і важливим чинником процесів наступних відроджень на сплюндрованих завойовниками українських землях [5].

Неодноразово людність зі Сходу України, коли там наступала біда, хоронилась у Карпатах. Це підтверджує „Велесова книга”. Її автор пише: «Мовимо, що так літ за тисячу п’ятсот до Діра пішли і прадіди до гори Карпатської, і там оселились, і жили ладно» [6].

Тут, у горах, у важкопрохідних пролісах селилися й переживати у відносному спокої лихоліття, що відбувалися на східно-українських землях, зберігаючи таким чином і своє життя, і свої національно-культурні надбання. Водночас ішов процес культурного взаємозбагачення. Про це свідчать чимало назв, „перенесених” на Схід України. Наприклад, назва села на півдні Чернігівщини Свидовець з невеликою вершиною на його території, безперечно, запозичена від назви Карпатської гори Свидовець, що височить на території Рахівщини Закарпатської області, або назва сіл на Сумщині Самбір і Старий Самбір та на Харківщині Золочів – зі Львівщини.

Сьогодні ми бачимо, що етнокультурна та історична спадщина Карпатського регіону залишилась більш цілісною, ніж в інших регіонах України, вона є більш загальнонаціональною, ніж регіональною, оскільки це – сплав багатовікових культурно-історичних надбань різних епох, поколінь людей з різних куточків України, які, потрапивши в Карпати, в цей своєрідний „схрон”, тут виживали і береглись, а згодом певна їх частина ставала носіями і творцяминових національно-культурних цінностей на спустошених чужинцями землях України. Інша частина цих загальнонаціональних культурно-історичних надбань та їх носіїв і творців продовжувала залишатись у Карпатах і перейшла у спадок незалежній Україні. Тому вже з перших часів її проголошення постали невідкладні завдання відродженння й розвитку всього позитивного, що тут збереглось і відповідає українській національній ідеї та сприяє процесам розбудови держави. Зокрема відродженню краю, збереженню і дальшому розвитку його історико-культурних надбань сприяє проведення Гуцульських фестивалів. Перший з них відбувся на початку вересня 1991 р. у Верховинському районі на території лісової галявини села Верхнього Ясенова Івано-Франківської області, другий – у 1992 р. у Вижницькому районі Чернівецької області, третій – у 1993р. у Рахівському районі Закарпатської області. Це були міжрайонні культурно-мистецько-розважальні заходи національно-патріотичного спрямування, в яких брали участь і окремі колективи Надвірнянського, Косівського та деяких інших районів Гуцульського регіону, а також представники української діаспори. Організаторами фестивалів були товариство „Гуцульщина” та органи місцевої влади і культури. Проте ці заходи організовувались і виконувались на рівні самодіяльних громадських організацій, не маючи під собою наукової основи.