Сторінка
6
Отже, перед нами два визначення міфічної країни – Чамбіл (узб. “сосновий перевал”) і Талас (пор.: дв.-тюрк., азерб., tala, киргиз. talaa, узб. dala, монгол., манчж. tala, якут. tolon “степ”, “поле”, “поляна”, “квартал”, “частина гірського поселення”; монгол. dala, dalan, dalyn “загривок”, “потилиця”, “гора”, “ряд пагорбів”, “гряда”, “висоти у вигляді валів”, < фраб. tell, tall “пагорб”; топонім “тал”, як зазначає Е. Койчубаєв, має дуже широке, майже необмежене поширення в Казахстані та Середній Азії, переважно вказуючи на рельєф місцевості – підвищення, пагорб). В Киргизії, поряд з горою Манас (4482 м), що належить до хребта Алатау, наявна ріка Талас, що протікає по днищу котловини Таласської долини, а на її берегах розташовані сучасні міста — киргизький Талас і казахський Джамбул (парадокс той, що місто не має стосунку до топоніму Чамбіла – Шамбала, а назване в 1938 р. на честь казахського народного поета – акина Джамбула Джабаєва). Власне вважається, що Джамбул відомий з 5 ст. як місто Тараз або Талас, а в 10-12 стт. була столицею Караханідів.
Талас, поряд з наявним тлумаченням Чамбіл “сосновий перевал”, ми співставляємо з тадж. dolon “гірський прохід, перевал, долина” (синонім: kutal, афг. kotal, перс. kotel) та з перевалом Долон через водороздільний хребет між Кочкорською та Наринською котловинами у Киргизії та хребтами Долона там же і Долонабулак у Таджикістані[xxvi].
Тут слід додати, що терміни “ . киргиз (у китайських джерелах – “цзіліцзісі” < “цзегу”, а більш рання транскрипція – “гйєгу / гйєгунь / гьяньгунь, — О.Г.) є назва правлячого роду цієї (південносибірської, — О.Г.) держави, а хакас (“хаас / хааш”; більш рання форма імені *kafaш / *kaŋaш, qanash ~ у китайській передачі “ге’ечжі” у “Сінь Тан шу” і у монгольській “канкас” у “Таємному сказанні”; у китайських джерелах епохи Тан пізніші хакаси відомі як “сяцзяси / цзянькунь / хегуси ” < старокит. xiajasi / hegesi / gat kat sie, — О.Г.) – всього населення, маючого змішану етнічну і навіть різну мовну приналежність”[xxvii], в той час як тюркомовна його частина іменувала все населення Давньо-хакаської держави “хоорай / хонгорай” ~ монгол. “хор” – “народ, маса, люди” Останнє ми співставляємо з вищезгаданим іменем управителя в країні Бумба, першого побратима Джангара – Хонгор ! “ . Таким чином, етнонім “хааш (хаас)” . є . переданням першопочаткового “хашха (хасха)” . Термін “хашха (хасха) загальнотюркський і позначає білий колір (підкреслення наше, — О.Г.). З давньо-тюркського часу звучання його залишилося без змін” “ .Виник же термін “хакас” — знову слідкуємо за китайськими першоджерелами (“Сінь Таншу” і “Таншу хечао”) — після змішання киргизів із дінлінами” [xxviii]. Останніх, свого часу підкорених та асимільованих гуннами, ряд етнологів (Г. Грумм—Гржимайло, Л.Гумільов, С.Кабанов, О.Маенчен-Хельфен) вважає індоєвропейським етносом (як вже вище зазначалося — ефталітами-хіонами-«білими гуннами») за расовою та мовною ознакою[xxix]. Зокрема дінліни (їх іменем китайці називали Саянські гори) характеризуються наступними ознаками: ріст середній, часто високий, щільна і міцна статура, продовгувате обличчя, колір шкіри білий, русе волосся, ніс видається вперед (цю ознаку вони передали хуннам, що, навіть, було ознакою, за якою китайці легко влаштовували геноцид стосовно зкитаєзованих хунну), прямий, часто орлиний, світлі очі. Психічний склад їх відзначався войовничістю і настільки розвинутим індивідуалізмом, що дінлінам ніколи не вдавалося створити власної держави. Вони жили невеликими общинами, займалися полюванням та рибальством і охоче продавали свої мечі, постачаючи найманців китайським князькам. Формою шлюбу була моногамія, релігією — культ героїв[xxx]. Щоправда, сам Г.Е. Грумм-Гржимайло етнічно атрибутував дінлінів . і як киргизів, і як тангутів, і як усунів, і як кетів (остяки), і мань китайських літописів, і «чорні поло, маючі ряд європеоїдних рис, а також племена цзелян, яо-мяо, воні, йє-жень, путе і мосо»[xxxi].
В археологічному стосунку описані китайцями дінліни, на думку Л. Гумільова, можуть бути співставлені з носіями «афанасьєвської культури» Саяно-Алтайського регіону (до 2000 р. до н.е.). Вони мали «різко» виступаючий ніс, порівняно низьке обличчя, низькі очниці, широкий лоб, але від сучасних європеоїдів відрізнялися ширшим обличчям, чим подібні з представниками верхньопалеолітичних черепів Західної Європи, тобто кроманьонцями в широкому розумінні цього расового типу. Нащадками «афанасьєвців» були племена "тагарської" культури, що дожила до III ст. до н.е., після чого вони прийняли в себе монголоїдні домішки и створили "таштикську" культуру. Л.Р. Кизласов і А.П. Смірнов вважають їх саме уграми, виводячи останніх із Саян[xxxii]. Як пише А.П. Смірнов, " військові загони дінлінів ходили в далеке Прикам’я і тут частково могли залишитися. Проникнення сибірського елементу продовжувалося і пізніше, в епоху п’яноборської культури . До цього ж часу п’яноборської епохи має стосунок і проникнення у Прикам’я сарматських племен"[xxxiii]. Саме у складі угорської орди західна приіртишська гілка дінлінів дійшла в V ст. аж до Кавказу, де стала відома як народ сабір і постачали найманців Візантії та Ірану.
Л.Гумільов звернув увагу на те, що в європейській традиції (Птолемей) чітко розрізнялися два етноси, які населяли Китай: сіни (від Цінь) як власне китайці та дивні сери, постачальники шовку. Останніх, наприклад, цейлонські посли, які йшли шляхом, згаданим у “Периплі Еритрейського моря” Псевдо-Арріана (від індійських портів у Бактрію і далі у землю серів), характеризують як високих на зріст, рудих та блакитнооких жителів за Емодом (Гімалаями). Власне Серику, що простягалася від Кашгару до північного Китаю, на північ від “баутів” (ботів-тібетців), населяли, за вже китайськими джерелами, племена “ді” (інша гілка ді змішалася з тібетськими цянами і утворили могутню Тангутську імперію, “Фань” за китайськими джерелами), яких китайці ототожнювали з дінлінами. Так, ді були брахікефалами, а дінліни — доліхокефалами, але це аж ніяк не може бути свідченням того, що це — два різних етноси, як на цьому наполягає Л. Гумільов[xxxiv], а швидше — субетноси, етнографічні групи (як-от карпатські українці та українці степу).
У квазі-історичній літературі (В. Чівіліхін, В. Кандиба, О. Скурлатова) дінліни є ледь чи не безпосередніми праслов’янами, що дійшли до ріки Амур (Зеленого Клину) в часи героїв “Велесової книги”[xxxv].
Завантажити реферат