Сторінка
5
Проте, що цікаво, військово-політична легенда про царя – священника Іоанна таки зреалізувалася. Після того, як у 1254 р. у ставку хана в Каракорумі прибув сам цар Вірменії Етум (Хайтон) ІІ (1224 – 1268), де він був прийнятий з усіма почестями, під ноги монгольської кінноти впали основні твердині ісламу – Багдад (10 лютого 1258 р.) та Дамаск (березень 1260 р.). Але у битві біля Айн-Джалуте (3 вересня 1260 р.) єгипетський султан здобув перемогу, а потім розгромив саму Вірменію.
М. Аджі (Аджієв) висловив припущення, що до дипломатичної місії до «пресвітера Іоанна» вірменського царя спонукав факт церковної традиції вірменської григоріанської церкви, а саме: звернення по допомогу до «тюрків» (гуннів) з їх вірою в Отця Небесного (Тенгрі-хан), Трійцю, символом релігії — рівнокінцевим хрестом («аджі» — «хрест» < “ваджра”, або “хач” — “хрест”), який надягався на шию або малювався на чолі (пор. з миропомазанням), одягом монахів та священнослужителів (аналогічними у християн), оригінальною будовою куренів-храмів (схожих на ранньохристиянські), іконописом тощо. Власне останнє вчинив в умовах загрози від Візантії та Ірану католікос Грігоріс, внук Григорія Просвітителя. Грігоріс і є святим Георгієм, агіографію якого римський папа Геласій в своєму "Decretum Gelasianum" з невідомих причин заборонив згадувати на І Римському соборі (494 р.), а також апокрифічне житіє св. Георгія незмінно засуджується патріархом Никифором (поч. ІХ ст.) та у слов'янських індексах заборонених книг (зокрема, ікони Георгія на коні нема в жодному з храмів Московського Кремля, аналогічно зображення святого нема у всьому спадку іконописця Андрея Рубльова! Єдине зображення — на фресці ХІІ ст. Георгієвської церкви в Старій Ладозі та іконі XIV ст., що зберігається в Російському музеї в Петербурзі, та й то він на обох беззбройний супроводжує Єлизавету, яка веде прив'язаного дракона; всі ж інші відомі зображення належать станковому живопису). Традиція стверджує, що відбувся «мирний поєдинок» святого Георгія з драконом: святий промовив молитву Отцю Небесному, внаслідок чого дракон став покірний і на шнурі приведений принцесою у столицю. Без сумніву, вважає М. Аджі (Аджієв), мова йде про «духовний диспут» між вірменськими християнами та тюрками-тенгріанами, які, після виявлення «спільної» віри, стали в оборону не тільки Вірменії, але й самої Візантії. У 312 році візантійські греки на чолі з язичником Константином (перед самою смертю він прийняв хрещення від аріан), якому перед битвою було видіння рівнокінцевого хреста, під самим Римом разгромили на Мульвійському мості римське військо імператора-мітраїста Максенція. Неочікувана кінна атака застала легіонерів несподівано. « .Звідки взялася кіннота у Константина? Коли греки навчилися невідомого мистецтва джигитовки? І хто навчив їх?». Лише у Йордана є спогад про якихось 40 тисяч таємничих федератів. Чи знав султан Осман, штурмуючи в 1453 р. Константинополь, що ця столиця постала саме завдяки його предкам?
У гуннів пізніше поселилися на 14 років вірменський єпископ Кардост та очолені ним сім священників. Вони створили «Писання на гуннській мові». Потім Кардоста замінив єпископ Макар. У Дербенті жив постійно екзарх вірменської церкви, існував вірменський квартал тощо. Було засновано церкву Кавказької Албанії, представники якої були на ІІ Вселенському соборі (381 р.). Вірмени багато що перейняли від гуннів (яких М. Аджі вважає тюрками). Наприклад, хрестяться по-тенгріанськи, складаючи два персти — великий та безіменний. На Сході це — знак умиротворення Глава вірменської церкви проніс через віки і тенгріанський жезл з двома змійками, і титул, яким його нагородили тюрки — «католікос» (без грецького закінчення «-ос») — «спільник», «союзник». "Ата чін аш Іжесі .", тобто "Отець, Бог їжі духовної .", — цими словами починалася давньо-тюркська молитва в ім’я Всевишнього Тенгрі . А чи не звучать ці священні для древнього тюрка звуки в руській молитві "Отче наш, Іже єси ."? ». Цікаво, що головна молитва-мантра зороастрійців перед священним вогнем — "Аташ-ніяїшн".
Послідовники тенгріанства (т.зв. "Воїни Тенгрі") вважають свою релігію найпершою вірою в Небесного Отця (Тенгрі) — найпершою формою нордично-євразійської традиції, що протистоїть адамітському азіатсько-африканському світовідчуттю трансцендентності Творця і творіння.
Ряд дослідників також вважає, що культ Тенгрі занесено вершниками-протоалтайцями на Японські острови, де він зберігся у своїй первинній чистоті та популярніший серед населення Західної Японії (де, до речі, особливого успіху досягали й християнські місіонери). Мова йде про сінтоїстську школу Тенрі-кьо. Її основні догми — "камімоно-карімоно", "хокорі", "хінокісін" та "йокігурасі". "Касімоно-карімоно" ("позичене й зайняте") означає, що весь набуток людини, включаючи його тіло та душу, отримано в позику від бога Тенрі-о-но-мікото. Якщо людина усвідомлює цей свій борг перед богом, їй буде благо. Якщо ж людина цього не відчуває, душу її покриває "хокорі" ("пил"), тобто сукупність всіх гріхів та пороків. Змести із себе "пил" можна тільки вірою та молитвою. "Хінокісін" — щоденний внесок, обов’язок праці на користь бога і церкви. Нарешті, "йокігурасі" ("сонячне життя") означає безжурну насолоду всіма благами життя. Аскетизм цілком далекий вченню Тенрі-кьо, і його наївна життєрадісність досі приваблює людей, перетворюючи його на світову релігію. Наприклад, у Заїрі (Конго) є дуже велика община з корінних мешканців .
Також Р. Генон зазначає, що “послідовниками Іоанна” (Mendayyeh de Yahia) називають себе сабеї (від вавилоно-арамейського СБ’ – “хрестити”), тобто представники “мандеїзму” (в перекладі “сенс життя”), які вважаються сучасною наукою прямими нащадками вавилонян. Здійснюючи молитви, мандеї звертають обличчя до Полярної Зорі, вони заперечують божественність Ісуса Христа, вважаючи його лже-пророком. Гордяться тим, що його викрив шанований ними святий Ануш (Іоанн). Він жив за часів Понтія Пілата, виліковував хворих, воскрешав мертвих. Потім відійшов у рай, де перебуватиме до кінця світу. Тоді він повернеться і спасе все людство. Патріархи мандеїв вважаються представниками Іоанна на землі. Основні положення їх віровчення викладені у 10-ти книгах – “Сідра Рабба”, “Сідра д’Яхья”, “Каласта” (збір гімнів та молитв), “Діван” (ритуальна книга) та інші. Віровчення мандеїв зазнало значного впливу гностицизму: у світі панують два начала — світло і темрява. У світі темряви, затопленому “чорними водами”, жив злий дух: жінка–демон Руха (“Дух”; у семітських мовах слово “дух” жіночого роду). Але якось світ темряви відвідав світлий син “сенсу життя” Хібілл, котрий пройшов крізь ці “чорні води”, знищив їх володарювання та закував їх у важкі кайдани. Жінка – демон Руха народила від Хібілла сина, котрого назвали Ур (“Вогонь”), а від Ура та його матері виникли 12 планет та сузір’я зодіака. Після цього зі світлого світу прийшла істота Абатур (“Батько сил”?), котрому Хібілл наказав перетворити чорну воду на твердь за участю Рухи (тобто іудейський творець світу “Бог сил” — Саваот визначається як підпорядкована сила, лише як бог – деміург). Потім було створено тіло Адама, у котре Хібілл вклав душу зі “скарбівниці життя”. Але це дане тільки людям обраним, а проста людина знаходить свій порятунок у вірності своєму народові, послухові священникам, вірності традиції та звичаям общини.
Завантажити реферат