Сторінка
2
Як свідчить єпископ Акки Жак де Вітрі у листі від 18 квітня 1221 р. до папи Гонорія ІІІ, справжнім іменем індійського царя Іоанна було Давид, в той час як в народі він іменувався “священником (пресвітером) Іоанном”. Проте й ім’я Давид видається не власним, бо інформатори одразу ж конкретизують: “Будучи наймолодшим серед своїх братів, подібно до Давида, святого царя Ізраїлю, він був звеличений над всіма та коронований на царство волею Провидіння”. Західна традиція власне так визначає цього східного правителя — «Johannes presbyter, divina gracia Dominus dominacium omnium, quae sub coelo sunt ab ortu solis usque ad paradisum terrestrem» («Пресвітер Іоанн, Божою милістю Володар всіх володарів, котрі тільки є під небом від сходу сонця до земного раю”). Він також наділений епітетами “молот для язичників” та “викорінювач вчення невірного Магомета та його закону”. В нього – три війська. Одне з них він спрямував у країну Колаф, підвласну братові султана Єгипту, інше – до Багдада, а третє – до столиці Курдистану Мосула, котру європейці середньовіччя ототожнювали з Ніневією. “ . І вже стоїть він на відстані не більше 15-ти днів шляху від Антіохії та поспішає прийти в Землю Обітовану, щоб побачити Гріб Господній та відновити Святу державу. Але раніше він намірений, якщо на те буде воля Божа, в ім’я Христа підкорити країну султана Іконія, Калафію і Дамаск, а також всі розташовані між ними землі, щоб не залишати позаду себе жодного ворога”. Те ж саме свідчив про “індійських християн, які називаються грузинами” невідомий рицар-хрестоносець у листі до архієпископа Безаносона: “ . Їх цар благородний, йому 16-ть років, за силою та доброчинністю схожий до Александра, але тільки не по вірі . Цей юнак везе із собою останки своєї матері, могутньої цариці Тамари, котра при житті дала обітницю здійснити паломництво до Ієрусалиму і просила свого сина у випадку її смерті привезти її останки до Гробу Господнього. Син зважив на прохання матері, хоче виконати її обітницю і доставити її тіло у Святе місто, чи то за згодою або всупереч волі язичників». Начебто це прибуття в Ієрусалим мусить відбутися на свято Пасхи 3 квітня 1222 року.
Дослідники вважають, що тут наклався спогад хрестоносців початку ХІІІ ст. про героїчну боротьбу грузинського царя Давида ІV Будівничого, який у битві біля Дідгорі 15 серпня 1121 р. розгромив мусульман. У війську Давида була і тисяча франкських рицарів–тамплієрів. Внучка Давида цариця Тамара правила в 1184–1212 рр., а її син Георгій ІV Лаша (1212 – 1223) домовився з канцлером князівства хрестоносців Антіохія Галтерієм про допомогу у боротьбі з ісламом. Але цьому завадило вторгнення в Грузію монголів Чінгіз-хана. Сестра Георгія ІV і наступна цариця Грузії Русудан у листі до Гонорія ІІІ повідомила про причини неможливості виконати братом обіцяної допомоги та просила допомоги у боротьбі проти цих “замаскованих християн”, “єдиновірців” християн, бо в них на знаменах – косий білий хрест (тобто білий сокіл монголів; також сучасники-мусульмани називали монгольського хана "мухібб ас-саліб" — "люблячий хрест", а тотем орла на його прапорах ототожнювали з Хум(ой) — птахом Феніксом). Зокрема, начебто, за даними “Libro del Conoscimiento” (“Книги пізнання”, 1345 – 1350 рр.) гербом превітера Іоанна був чорний хрест (його кінці – у вигляді квітки лотоса) на білому тлі з двома золотими єпископськими жезлами по боках (надто нагадує сарматські піктограми).
Папа Гонорій ІІІ у листі до всіх архієпископів Франції розповідав, з посиланням на кардинала Пелагія, про те, що “ . з-за океану . цар Давид, який названий священником Іоанном, богобоязливий чоловік, вторгся зі збройними силами в Персію і після перемоги над перським султаном зайняв та підкорив всю країну за 24 дні .Звідти він просунувся . на відстань всього 10 днів шляху від . Багдада. Під такою загрозою султан Халапії, родич братів султанів Дамаску і Вавилону, наказав повернути свої війська, кинуті на християнську армію, що облягала Дамієтту, проти вищеназваного царя . Далі у листах рицарів–тамплієрів можна прочитати, що саме цей цар Давид підкорив у країнах Сходу біля Персії одне царство з 300 містами, не рахуючи фортець та таборів, та інше царство, в котрому, крім 300 замків, є ще 66 річок і котре розділене на 40 частин, та зібрав 100 тисяч воїнів . До того ж повідомлялося, що в його війську 40 царів і 60 архієпископів та єпископів . Коли цар Давид та його війська почули, що впала Дамієтта (5 листопада 1219 р., — О.Г.), вони повернули через морські острови, бо так їм було зручніше, а всі чутки, котрі про них поширювалися раніше, припинилися”. Тут слід зазначити, що папа Гонорій ІІІ чітко розрізняє грузинське царство і царство Давида – Іоанна.
Мешкаючий певний час на Близькому Сході француз Жак де Вітрі (латинізована форма імені — Якобус Вітріакус; надалі — кардинал і автор "Ієрусалимської історії") в одному з листів 1221 р. назвав саме "царем Давидом" монголо-найманського хана Кушлук-хана (ворога мусульманського хорезмського шаха), який певний час був християнином-несторіанином, але через напучування жінки став ідолопоклонником.
Інший дослідник, Л. Гумільов, зокрема у монографії “Пошуки вигаданого царства”, наполягав, що причиною чутки про антимусульманську державу на Сході був розгром військ сельджукського султана Санджара “ополченням” центральноазіатських племен, об΄єднаних монголомовним кіданським (кара-китайським) гурханом Елюєм Даші (пом. в 1143 р.) у Катванській рівнині в 1141 р. та те, що верховенство гурхана визнали хорезмшахи, а правителі Кашгару, Самарканду, Бухари і Темрезу стали платити кара-китаям данину. Башкири, зокрема, вважають, що саме кіданського (кара-китайського) походження їхнє знамените катайське плем’я.
Держава Сі (Західне) Ляо (1124/1130–1213 рр.) цього останнього кіданського принца з конфуціанською освітою та поклонінням богові сонця Шіквану (евенк. "сігун", "шігун", япон. "сьогун", манчж. "сун", солон. "шігун", негідал. "сівун", ороч. "сіу", орок. "сіун"; за переказами евенків-едянів, дочкою бога сонця Тиргакчан/Даркпекчан була дівиця Кіда/Кеда, в якій ми вбачаємо епонім кіданів), якого арабський історик Ібн аль-Асір (пом. 1233 р.) називає адептом Вчення Світла (маніхейства; "Глава церкви та її небесний прообраз – Ісус-Сяйво"), охоплювала тільки казахське Семиріччя, частину Джунгарії та південні схили Алтаю, столицею був Баласагун у верхів΄ї ріки Чу біля Іссик-Куля. Спадкоємці Елюя Даші на троні були вже несторіанами (Ілія, Чжулху–Юрій). Але Л. Гумільов винятково зосередився на антиісламському аспекті (“том, что было на самом деле»), що, на жаль, зробило його ракурс погляду надто вузьким. Із джерел він обмежився власне подальшою “раціоналізацією” образу царства пресвітера Іоанна, запропонованою ще в 1249 р. монахом–міноритом Вільгельмом (Гільомом) Рубруком (Рубруквіс; насправді ж він — фламандець Віллем Рейсбрук), який їздив послом до монголів і, зіткнувшись з розповіддю про каракитаїв, співставив їх із відомим у Європі царством пресвітера Іоанна: “ .Саме в той час, коли Франки взяли Антіохію (в червні 1098 р.), єдиновладдя у північних племен належало одній особі, на ім΄я Кон-хам (на думку Л. Гумільова, тут мається на увазі імператор Ляо, де “кон” – “провісник”, а “хам” – “хан”, — О.Г.). Цей Кон був каракатай . Ці катаї жили у певних горах, через котрі я переправлявся, а на одній рівнині між цих гір жив якийсь несторіанин–пастух, чоловік могутній і володарюючий над народом, названий Найман (за Л. Гумільовим, “наймани” — “восмиродові”, тобто монгольське визначення кіданів, — О.Г.) і належний до християн–несторіан. Після смерті Кон-хама цей несторіанець проголосив себе королем, і несторіани назвали його королем Іоанном, говорячи про нього вдесятеро більше, ніж було згідне з істиною. Саме так чинять несторіани, прибуваючі з тих країн: з нічого роблять великі розмови”.
Завантажити реферат