Сторінка
4

Проблеми національної церкви і національної релігії в українському суспільстві

Але, по-перше, коли ж буде в Україні «належний рівень розвитку демократії»? А по-друге, оскільки того рівня в нас ще ніколи не було, то звідки така впевненість, що «поліконфесійність як така не шкодить українській національній справі»? Вся світова історія свідчить, що навпаки! Навіть у сучасному (нібито цивілізованому) світі, не беручи вже до уваги похмуре середньовіччя з його «святою інквізицією» чи не менш «святими» палаючими кострищами із сотен живих прихильників старообрядців у Росії. Чого варті нинішні Карабах, Ольстер, Пенджаб, Нігерія, Палестина, Чечня, колишня Югославія . й багато-багато інших «гарячих» і дуже гарячих регіонів нашої не такої вже й великої (якщо якийсь народ думає, що його це не стосується) планети.

Зрештою це не дискусія, а швидше аргументоване пояснення. Бо й сам автор тих висновків твердить, що «релігійна різноманітність не є суто негативним явищем». Отже, все-таки вона негативна й, можливо, щось для когось є трохи позитивним. Звісна річ, що будь-які феномени, позаяк в історії людства чи якогось народу вони виникають, то для когось вони в певний час є корисними, або принаймні «не є суто негативним явищем».

Таким чином, з точки зору наукового й тим паче політичного аналізу поліконфесійність — це завжди проблематичність! Все-таки суспільства лише змушені миритися з цим необхідним злом. Позаяк будь-яка поліконфесійність породжує спочатку латентні, а потім і відкриті конфлікти. І оскільки вони зумовлені фундаментальними віросповідними принципами, то остаточне їхнє розв’язання потрібно шукати на шляхах редукції відповідних принципів суперників чи опонентів іновірців аж до повної їх елімінації.

Підкреслимо, наведений вище аналіз стосується інституалізованих релігійних організацій. Винятками можуть бути лише міжособистісні стосунки тих чи інших релігійних діячів, засновані на прагматизмі або кон’юнктурі поточного моменту. Але то вже предмет зовсім іншого дослідження.

Враховуючи, що конфесійна різноманітність України з часом набуватиме ще більшої строкатості завдяки розширенню релігійної мережі, задоволення духовних потреб віруючих в умовах демократії вимагатиме врахування особливостей їхньої релігійної віри. Взагалі ідея єдиної Церкви чи релігії закладена в кожному віровченні, адже всі вони вважають себе єдино істинним вченням. І якби вони насправді бажали з’єднання, то їм довелося б змінити свою сутність і зійти з арени суспільного життя.

Характерно, що ідеї єдності на релігійному ґрунті виходили на передній план переважно в переломні історичні періоди, коли нагальною виявлялася потреба в консолідації Української нації, відображаючи у такий спосіб споконвічні прагнення українців до власної незалежності. Якщо розглядати ідею єдиної національної Церкви крізь призму проблеми сущого і належного, то вона відтворює власне другий аспект. Тому, виявляючись досить пафосною і патетичною, ідея єдиної національної релігійної інституції залишається разом з тим невідповідною реальному буттю.

Допускаючи та обговорюючи можливості міжцерковного єднання, ніхто не здатен запропонувати реальних механізмів і форм його здійснення. Найбільш радикальні уявляють, що в Україні мусить з’явитися нове церковне утворення християнського типу, яке не знатиме ніяких конфесійних бар’єрів. Шукати подібну форму церковного співжиття вони пропонують на перехресті католицького і православного світів. Але як це реалізувати? Цього не знає ніхто. Очевидно, такі проекти взяті з серії фантастичної футурології.

В реальності, окрім того, є, скажімо, представники невіруючих чи вільнодумців, або групи етноконфесійних меншин [10], що з давніх-давен успадкували вірування своїх предків, чи українці, які ідентифікуюють себе з різними напрямами протестантизму та інші? Як бути з їхніми вимогами гарантії їхніх прав? На чатах яких, до речі, стоять Конституція України, міжнародне право, та ж Рада Європи, і не тільки .Такі проблеми популярними відповідями не розв’яжеш.

Немає сумніву, що гасло «Одна держава - одна Церква» є прагматичним і привабливим. На духовний потенціал певних конфесій і церков спирається багато народів світу. Проте для українців характерна своя специфіка. Вони як цілісне етнонаціональне утворення не віднайшли себе в жодній із конфесій, будучи здавна та залишаючись і сьогодні поліконфесійним народом. Частина Українського народу задовольняє свої релігійні почуття у православ’ї, інша - сповідує греко- чи римо-католицизм, а ще інша - пов’язує себе з протестантизмом чи іншими віросповіданнями. Жодна з конфесій, що існували в минулому та існують нині в Україні, ніколи повною мірою не охоплювала всього розмаїття національно-культурного буття Українського народу.

Тому чи не дослухатися нам до висновків Папи Римського Івана Павла ІІ: «Європа повинна дихати двома легенями. Для неї однаково цінними є Католицька і Православна Церква .» [11].

Треба також враховувати, що в Українській Державі свобода совісті, а відтак і поліконфесійність та поліцерковність закріплені політико-правовими нормами згідно з міжнародною практикою. Конституція України [12] та Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» [13] гарантують рівноправність усіх конфесій, право громадян на сповідання будь-якої віри. Стаття 35 Основного Закону зазначає: «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність . Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова» [12, 14].