Сторінка
5
Саме тому для визначеності й ефективності аналізу конфесійно-церковного життя в Україні, його впливу на політико-соціальні, духовні й етнокультурні процеси Української нації необхідно прийняти таку дефініцію поняття «національна церква», яка би відповідала вимогам часу. Позаяк жодним декретом чи законом вилучити його з наукової, політичної чи релігійної практики неможливо.
Виходячи з дослідження взаємовпливу етнічного і релігійного в історії людства, природи феномену етноконфесійної специфіки релігії та законів логіки, таке поняття (згідно із законом достатньої основи) має відображати мінімум п’ять визначальних параметрів:
1) історичний; 2) географічний; 3) етнокультурний; 4) політичний; 5) демографічний.
Тобто розглядається функціонування національної Церкви у певний історичний період, на визначеній території, у плані засвоєння нею і сприяння поступу етнокультури, формуванню самосвідомості та державницького менталітету даної нації, а також рівень поширення означеного віросповідання серед населення певної країни чи в середовищі конкретної нації [14].
Зауважимо, що формування національних церков не має нічого спільного з конфесійно-церковною автаркією чи релігійним шовінізмом, на чому також часто спекулюють церковні та світські політикани. Часи «єдино справедливої віри» канули в Літу, і поліконфесійність держав та націй є об’єктивною реальністю, якій, до речі, не важко знайти навіть догматично-канонічне обґрунтування (див., наприклад, Біблія, кн. Буття, 10:5; Дії св. Апостолів, 2:4; Перше послання до коринтян св. Апостола Павла, 14: 6, 9, 14, 19; Правила св. Апостолів №№ 34-35; Правила №№ 5, 6, 15, 16 І Вселенського Собору; №№ 5, 17 IV Вселенського Собору; Правила №№ 9, 13, 22 Антиохійського, № 3 Сардикійського, № 59 Карфагенського Помісних Соборів; Правила і тлумачення св. Отців Церкви та багато інших церковно-канонічних основ) [15].
Цей, зрозуміло, далеко не повний перелік церковно-правових джерел покликаний засвідчити всю неспроможність та облудність численних заяв і виступів російських та доморослих українських політичних і церковних шовіністично вишколених чиновників щодо конституювання Помісних (національних) Церков в Україні.
Наголошую, що «національна церква» зовсім не означає «єдина» для всієї нації (про що вже йшлося вище) і, звичайно, не є аналогом національно-державної релігії, хоча остання може формувати національну Церкву. Нація, природно, може мати будь-яку іманентно необхідну їй кількість конфесій або церков, які об’єктивно сприяють її збереженню, самовідтворенню та поступу.
Тому підтверджую запропоновану мною ще 1990 року таку дефініцію поняття «національна церква». Національною Церквою є Церква будь-якої конфесії, яка функціонує в певний історичний період, опираючись на свою традицію, на означеній території; сприяє, набувши етноконфесійної специфіки, поступу етнокультури, самосвідомості й державницького менталітету даної нації та має значний рівень поширення серед населення країни чи у середовищі конкретної нації [16].
Таке розуміння поняття «національної церкви» сприятиме розвиткові демократії, самосвідомості Українського народу та формуванню громадянського суспільства в Україні. Розвиток же демократії покликаний налагодити й гармонізувати суспільно-релігійні, державно-церковні, міжконфесійні та міжцерковні відносини на українських теренах. А це стане показовою ознакою того, що суверенна Українська Держава має досить духовних сил, щоб з часом стати урівень із цивілізованими розвинутими країнами Європи і світу.
Саме тому подальше вдосконалення відносин між Українською Державою та релігійними організаціями в контексті реального поступу Української нації потребує невідкладного розв’язання цілої низки проблем, котрі одночасно виступають суттєвою перешкодою на шляху входження України до європейської спільноти.
Нагальним є розв’язання проблем, що стосуються врегулювання відносин між трьома юрисдикціями православ’я — УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ — й об’єднання їх у Помісній Українській Православній Церкві з канонічно довершеною структурою самоуправління зі статусом Патріархату. Як переконує світова практика, традиційно православні країни — Греція, Грузія, Болгарія, Росія, Румунія та інші — мають власні помісні православні церкви, і це вельми позитивно впливає на зміцнення їх внутрішньо- і зовнішньополітичних позицій. Україна, будучи теж традиційно християнською державою з домінуючим православним віросповіданням, прагне до набуття на своїй суверенній території аналогічної національної церковної структури. Вселяє надію те, що про це вже неодноразово у своїх програмних виступах наголошували як Президент України, так і представники Парламенту та Уряду нашої держави.
Джерела
1. Мечковская H. Б. Язык и религия. — М.: Агентство «Фаир», 1998. — http://psylib.ukrweb.net/books/mechk01/index.htm
2. Пятигорский А. Национальный суверенитет как объект феноменологии. — http://antropotok.archipelag.ru/sod/as-arch.htm
3. Здіорук С. І. Етноконфесійність // Релігієзнавчий словник / За ред. А. Колодного і Б. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 111.
4. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. До ефективніших суспільств. Доповідь Римському клубові / Пер. з англ. Л. Л. Лещенко. — К.: Основи, 1993. — С. 20.
5. Берестейська унія (1596-1996). Статті й матеріали / Редкол.: М. Гайковський, В. Гаюк, О. Гринів, Я. Дашкевич та ін. — Л.: Логос, 1996. — 276 с.
6. Шуба О. В. Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз). — К.: Криниця, 1999. — С. 243.
7. Релігія і суспільство в Україні: фактори змін: Матеріали міжнар. конф., 15-16 трав. 1998 р. — К., 1998. — С. 118.
8. Колодний А. Релігійні процеси в Україні: реалії сьогодення // Релігія і церква в контексті реалій сьогодення. — К., 1995. — С. 32.
9. Артикули, що належать до з’єднання з Римською Церквою // Берестейська унія (1596-1996). Статті й матеріали / Редкол.: М. Гайковський, В. Гаюк, О. Гринів, Я. Дашкевич та ін. — Л.: Логос, 1996. — С. 8-12.
10. Здіорук С. І. Етноконфесійна спільнота (група) // Релігієзнавчий словник / За ред. А. Колодного і Б. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 110-111.
Завантажити реферат