Сторінка
3

Проблеми національної церкви і національної релігії в українському суспільстві

Як бачимо, робилося чимало реальних спроб об’єднання церков, проте більшість із них були невдалими. Головна причина їхньої невдачі — бездержавне існування Українського народу протягом багатьох століть. Нерідко поспішні, непідготовлені церковні утворення, які формувалися переважно з політичною метою, не витримували випробувань часом і розпадалися. Але найчастіше їх душили «в братерських обіймах» держави тих сусідніх народів, які господарювали в ті чи інші часи на українських землях.

Незважаючи на невдалі попередні історичні спроби, ідея створення національної релігійної організації в Україні й нині користується помітним авторитетом. Більше того, деякі церковні діячі висловлювалися навіть за статус не просто національної, а державної Церкви. Ось лише кілька офіційних заяв нині покійного Предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату Патріарха Володимира (Романюка): «Будь-які тлумачення, що, мовляв, усі конфесії мають бути рівними, що нам не потрібна державна Церква, мені просто не зрозумілі. Я, наприклад, вважаю, що повинна бути Церква державною, якщо вже не де-юре, то де-факто . Наша державна влада не повинна реєструвати все підряд і казати: будьмо всі однакові, рівні перед законом . нема такого у світі, щоб всюди були релігії рівні» [7]. І далі: «Я — за державну Церкву. Це необхідно, коли нація будується. Має бути фундамент, і в Україні ним має бути православ’я» [7].

Дійсно, православ’я має глибоке коріння на українських теренах, його духом просякнуті національна культура, свідомість, традиції значної частини Українського народу. Проте через складну та суперечливу роль в історії України Православній церкві важко стати загальнонаціональною, адже у деякий час вона певною мірою гуртувала націю, в інший — ставала фактором національної дезінтеграції. Особливо це проявилося, коли Київська Митрополія перестала бути Екзархатом Вселенського (Константинопольського) Патріархату й була загарбана до складу Російської Православної Церкви.

Окрім того, сьогодні українське православ’я переживає не кращі часи. Хоча воно і зберігає за собою провідні позиції серед інших конфесій, однак його вплив на населення поступово зменшується. На думку дослідників, це, окрім іншого, обумовлюється надмірним консерватизмом, здавна характерним для православної Церкви. Ось як це означує керівник Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Григорія Сковороди НАН України професор А. Колодний: «Визнаємо те, що якщо у вітчизняному православ’ї не відбудеться докорінна зміна у всьому на подобу аджорнаменто в католицизмі, якщо воно не знайде внутрішні чинники вирішення своїх колізій і здолання своїх доцентричних прагнень, не навчиться жити в умовах демократичного суспільства, то за два-три покоління на теренах України воно стане тупиковою конфесією» [8].

Особливо варто відзначити те, що гострою проблемою для сучасного українського православ’я залишається його внутрішня диференційованість на кілька юрисдикцій (одну — Московську та дві — Київські) — (рис. 1).

Звичайно, у такому стані воно нездатне виступати духовним інтегратором соціуму, а відтак — претендувати на роль Помісної Православної Церкви в Україні. Природно, що більш значущі перспективи очікують його на шляхах консолідації. Але навіть об’єднавшись, православ’я матиме низку проблем. Це пов’язано як із неоднорідністю православного середовища України, так і з тим, що православна конфесія не охоплює всього населення України. Адже не всі громадяни України є релігійними, і не всі віруючі — православними.

У західних областях України, наприклад, досить потужними є позиції УГКЦ. Українська Греко-Католицька Церква в новітній час виявляє неабияку активність у процесі творення і розбудови соборної незалежної Української Держави, всіляко сприяє духовному і культурному відновленню України, водночас прагне поширювати свій вплив на всі її регіони. Чималий відсоток її вірних підтримує ідею міжцерковного єднання, пропонуючи, щоправда, як основу для нього свою Церкву. Але чітко виявлений регіональний характер поширення громад УГКЦ неспроможний забезпечити останній статус безперечного національного духовного лідера. Та й сама вона має проблеми з обстоюванням власних прав, викладених ще в «Артикулах, що належать до з’єднання з Римською Церквою» [9].

Не варто забувати і той факт, що поширення поліконфесійності в сучасній Україні зумовило інтенсивний поступ багатьох релігійних рухів та течій як традиційного, так і новітнього спрямування. Активно поширюються на українських землях римо-католицизм, іслам, котрий поступово відновлює свої форпости в Криму. У геометричній прогресії зростають протестантські організації та різноманітні неорелігійні згромадження. Всі зазначені конфесії мають численних послідовників, власні сфери впливу та переслідують певні інтереси (рис. 2).

Об’єктивно оцінюючи релігійну ситуацію в Українській Державі, необхідно зазначити, що переважна більшість церков активно підтримує справу поступу Української нації. Однак жодна з них не охоплює своїм впливом переважні маси населення, що є по суті однією з головних перешкод претендування на роль превалюючої національної Церкви.

Створення ж якоїсь нової уніфікованої релігії видається досить проблематичним з огляду на процеси, що сьогодні відбуваються у релігійно-церковному житті України. Вірніше, створення можливе, але поширення і більш-менш серйозний вплив на конфесійну карту України практично не можливий. Тим паче, що нині в релігійній ситуації України характерними є не тенденції інтеграції, а навпаки, — конфесійного розшарування, яке, на жаль, ще не досягло свого максимуму.

Сучасна Українська Держава впевнено бере курс на плюралізм — політичний, ідеологічний, релігійний. Поліконфесійність в Україні стала об’єктивною реальністю, з якою не можна не рахуватися.

Але повністю розділити оптимістичні висновки наведені нижче дуже важко: «При належному рівні розвитку демократії та толерантності поліконфесійність як така не шкодить українській національній справі. У цивілізованому суспільстві за наявності культури міжконфесійного спілкування та віротерпимості, релігійна різноманітність не є суто негативним явищем, як може здатися на перший погляд. Адже кожна з релігій вносить у загальнонаціональну скарбницю свою частку культури, збагачуючи тим самим релігійно-культурне розмаїття країни» [6, 253-254].