Сторінка
6

Політичне співробітництво України з країнами Центрально-Східної Європи в 1990-х роках

Постійною складовою російської політики залишається прагнення втримати Україну у сфері свого впливу, зберегти реальні важелі тиску на неї. Головний напрямок „завоювання” України – це втягування її у нові інтеграційні структури на кшталт Білорусь – Росія або зміцнення організаційних структур СНД через поступове м’яке перетворення цих держав із співдружності держав на державну співдружність.

Разом з тим слід підкреслити, що Україна і Росія мають істотні спільні інтереси, серед яких – збереження миру і стабільності у взаєминах. У 1999 році набув чинності договір про дружбу, співпрацю і партнерство між Україною та Російською Федерацією та угоди щодо Чорноморського флоту, які заклали міцний правовий фундамент у відносинах між двома державами і відіграють значну стабілізуючу роль на Європейському континенті[17].

Проте територіальні претензії до України, які висловлюються не тільки керівниками певних політичних сил, але й парламентом Росії (прикладом може бути Постанова Верховної Ради Російської Федерації „Про статус міста Севастополя”) є досить небезпечними. Дестабілізуючим фактором є проблема базування російського Чорноморського флоту в Криму. Процес ратифікації великомасштабного українсько-російського договору спочатку нижньою, а потім верхньою палатою російського парламенту висвітив значну силу та живучість великодержавницьких, імперських стереотипів у свідомості політичної еліти Російської Федерації. Викликають тривогу і деякі положення військової доктрини Росії, зокрема ті, де йдеться про „неоформленість у договірному відношенні ряду ділянок державного кордону Російської Федерації.[18]

Окрім внутрішніх чинників, на взаємовідносини України і Росії істотно впливають зовнішні чинники і, насамперед, позиція США та західноєвропейських країн. Якщо раніше ці країни, надто ж США, абсолютизували свої відносини з Росією і не визнавали Україну суб’єктом міжнародної діяльності, то приблизно з початку 1994 р. адміністрація президента Б. Клінтона почала надавати відносинам з Україною самостійного значення.

Отже, для України Росія є природним сусідом, який існував, існує і завжди існуватиме, а тому розвиток добросусідських відносин з нею є об’єктивною необхідністю.

3.2 Співробітництво України та країн Балтії

Україна є третім — після Росії та Німеччини — зовнішньоекономічним партнером Литовської Республіки. Наша країна входить до першої десятки торговельних партнерів Латвії. Співпраця з Україною визнана приоритетним напрямком зовнішньоекономічної політики Естонії. Проте більш рішуче, у порiвняннi з Україною, реформування країнами Балтiї економіки та досягнення певних успiхiв у створеннi ринкової iнфраструктури, накладає специфiчний вiдбиток на економiчнi вiдносини мiж Україною, з одного боку, та Латвiєю, Литвою i Естонiєю, з iншого. Наприклад, негативне — для України — сальдо торговельного балансу iз Литвою та Естонiєю є вже практично традицiйною рисою українсько-литовських та українсько-естонських взаємин.

За останнє десятирiччя лише один раз Україна вийшла на позитивний торговельний баланс iз Латвiєю. Та й то у 1998 роцi, коли росiйська фiнансова криза пiдштовхнула українцiв у термiновому порядку шукати новi ринки збуту. Аналiз структури українського експорту до країн Балтiї свiдчить про зростання темпiв вивезення з України сировини та напiвфабрикатiв та скорочення експорту окремих видiв продукцiї технологiчно-кiнцевого циклу. Наприклад, експорт кукурудзи в Латвiю у 1998 р. порiвняно iз 1997 р. збiльшився у 8,3 рази, паперу i картону — 2,8 рази, чорних металiв — на 65%, казеїну — на 47%, олiї — на 21%[19].

Таким чином, наведенi факти дозволяють визначити коло певних тенденцiй, що характеризують економiчнi взаємини мiж Україною та країнами Балтiї. По-перше, реальнi показники торговельно-економiчних балансiв мiж Україною та країнами Балтiї дозволяють зробити висновок, що український уряд та вiтчизнянi дiловi кола вважають балтiйський ринок вузьким та неперспективним. При цьому не враховується факт його тiсного зв'язку iз ринками Скандинавiї та Пiвнiчної Європи. У той час, як український капiтал з року в рiк втрачає для себе цей регiон, державнi та приватнi компанiї Бiлорусi, Чехiї, Угорщини та Польщi проводять активну маркетингову полiтику на балтiйському ринку. Як наслiдок, товарообiг, наприклад, Латвiї з Чехiєю та Польщею збiльшився протягом 1998 року на 35%.

По-друге, Латвiя, Литва i Естонiя, якi пiд час великої приватизацiї залучили в стратегiчнi галузi економiки європейський та американський капiтал, тепер розглядають Україну, враховуючи її геополiтичне положення, обсяги внутрiшнього ринку та транзитний потенцiал, як привабливий об'єкт для iнвестування власного капiталу. Так, Естонiя повiдомила про готовнiсть iнвестувати в українську економiку $300 млн. шляхом реалiзацiї низки iнвестицiйних проектiв, зокрема, в готельному та житловому будiвництвi, будiвництвi АЗС. Естонська сторона висловила готовнiсть взяти участь у фiнансуваннi завершення будiвництва одеського нафтотермiналу «Пiвденний». Приватизованi латвiйськi банки («Парексбанк», «Айзкрауклесбанк» та iншi) брали активну участь у фiнансуваннi нашої держави шляхом закупiвлi облiгацiй внутрiшньої державної позики на суму $70 млн.

По-третє, активна позицiя латвiйських, литовських та естонських дiлових кiл у пошуку ринкiв збуту для вироблених ними товарiв пояснюється як тривалiшим досвiдом роботи в умовах ринку, так i державною пiдтримкою експортерiв. В цьому контекстi слiд зазначити, що недосконалiсть вiтчизняного податкового законодавства та протекцiонiстської полiтики українського уряду щодо експортерiв готової продукцiї обумовлюють цiнову неконкурентоспроможнiсть українських виробникiв навiть на ринках Естонiї та Литви, де створенi рiвнi умови як для мiсцевих пiдприємцiв, так i для українських суб'єктiв зовнiшньоекономiчної дiяльностi. Що стосується ринку Латвiї, то вiн практично заблокований — через введення 75% ввiзного мита — для українських виробникiв с/г продукцiї: цукру, зерна та iн.

По-четверте, використання можливостей розширення взаємного торговельного обiгу мiж Україною та країнами Балтiї, залучення iнвестицiй в економiку України все бiльшою мiрою визначається напрямами та темпами економiчної трансформацiї та iнтеграцiї Латвiї, Литви та Естонiї до ЄС. Характерною рисою нинiшнього етапу iнтеграцiйної взаємодiї країн Балтiї та ЄС є те, що внаслiдок розширення торговельно-економiчних зв'язкiв з країнами ЄС та широкої участi захiдного капiталу в приватизацiйних процесах в цих країнах на пiдприємствах рiзних галузей активно ведеться узгодження внутрiшньої нормативно-технiчної та технологiчної документацiї з вимогами ЄС. Зазначена тенденцiя особливо посилюється в тих галузях, де пiдприємцi прагнуть одержати квоти для експорту їх продукцiї в країни ЄС. Це, в свою чергу, потребує виконання широкого комплексу вимог до сертифiкацiї продукцiї. Так, при виробництвi харчових продуктiв ставиться завдання сертифiкацiї за європейськими вимогами всiх їх компонентiв. Така тенденцiя може призвести до скорочення iмпорту по цих позиціях з України в разi невжиття конкретних заходiв щодо сертифiкацiї української продукцiї вiдповiдно до стандартiв ЄС.