Сторінка
7

Політичне співробітництво України з країнами Центрально-Східної Європи в 1990-х роках

І, нарештi, здiйснення планiв керiвництва росiйського ТЕКу РОЗШИФРУВАТИ щодо диверсифiкацiї шляхiв експорту росiйської нафти в Європу (заплановане на 2009 рiк закiнчення побудови росiянами власної Балтiйської трубопровідної системи та створення росiйського портового комплексу на Балтицi дозволить транспортувати нафту до кордону iз Захiдною Європою виключно по територiї РФ) та скорочення обсягів видобутку нафти росiйськими нафтовими компанiями, по-перше, обумовить значне скорочення обсягiв росiйського експорту нафти, що транспортуються до Європи з використанням iнфраструктури країн-транзитникiв (якими є i Україна, i країни Балтiї). По-друге, сприятиме загостренню конкурентної боротьби за транзит росiйської нафти в Європу мiж країнами-транзитниками (в т.ч. мiж Україною та державами Балтiї).

3.3 Співробітництво України з Словаччиною

Новітня історія українсько-словацьких міждержавних відносин офіційно бере початок з 1 січня 1993 р. Саме тоді на політичній карті європейського континенту і світу з'явилася нова незалежна держава - Словацька Республіка (далі СР).

Домінанту європейського спрямування з перших днів незалежного державотворення початку 1990-х років у Словаччині, як і в Україні, було зовсім непросто впроваджувати на практиці. Складність початкового етапу розбудови нової держави нерідко примушувала суспільство і владу концентруватися, передусім, на розв'язанні болючих внутрішніх проблем. Ще бракувало досвіду послідовних дій на міжнародній арені. На стадії становлення перебувала дипломатія молодих країн. Нерідко методом пошуку, а то й спроб і помилок кристалізувалися їх національно-державні інтереси та зовнішньополітичні пріоритети. Давався взнаки і своєрідний масовий ефект ультрареволюційної національно-патріотичної ейфорії.

Притаманна молодим незалежним державам деяка гіперболізація власної значущості і ваги в міжнародних відносинах, особливо через нібито вигідне геостратегічне розташування, слід об'єктивно визнати, торкнулася певним чином на перших порах і України та СР. Звідси, зокрема, випливали й українські та словацькі амбіції 1990-х років стосовно "геополітичного перехрестя" Європи, "мосту" між Сходом і Заходом, нейтралітету, стратегічного партнерства переважно з великими державами та багато іншого, що не завжди повністю відповідало реаліям міжнародного становища країн та їх ролі в європейській і світовій політиці. Потрібний був певний час для утвердження здорового прагматизму у внутрішній і зовнішній політиці нових демократій.

Але цього часу історією було відведено обмаль. Український і словацький народи, як і народи інших посткомуністичних країн, упродовж майже лише одного десятиліття вимушені були вирішувати такі завдання, для розв'язання яких розвинені нації та держави світу потребували не менше одного, а то й двох століть.

Усе це жодним чином не спростовує складність проблем, які на зламі другого і третього тисячоліть вирішували український і словацький народи та їх держави. У короткому часовому вимірі впродовж останнього десятиліття ХХ - початку ХХІ століття в регіоні Центральної і Східної Європи, де розташовані Україна і Словаччина, фактично збіглися процеси глобалізації, постсоціалістичної трансформації та загальноєвропейської інтеграції. Основними з-поміж глибоких якісних змін є:

· перехід від тоталітаризму до демократії і громадянського суспільства,

· національне відродження і виникнення нових незалежних держав та їх розбудова,

· перехід до ринкової, соціально орієнтованої економіки, відкритої назовні та залученої до світогосподарських зв'язків,

· припинення біполярного протистояння в Європі (як і у світі) та формування нової архітектури системи європейської і глобальної безпеки, розширення НАТО,

· поглиблення регіональної, субрегіональної і загальноєвропейської інтеграції, розширення ЄС.

Україна і СР не могли залишатися поза цими процесами. Тобто, брали в них активну участь та відчували на собі їх вплив. Водночас кожна з держав мала національну специфіку розвитку та особливості постсоціалістичної трансформації, дещо відмінний рівень входження в процеси глобалізації та інтеграції. [20]

Упродовж десятиліття офіційних міждержавних відносин незалежних України та СР (1993-2003 рр.) сформувалася цілісна і багаторівнева система та досить чіткий механізм двосторонніх українсько-словацьких взаємин, які спираються на міцну договірно-правову базу - понад 100 міждержавних, міжурядових і міжвідомчих договорів та угод. Складовими частинами та активними структурними елементами цих взаємин є вищі, центральні галузеві, регіональні та місцеві органи державної влади і самоврядування, політичні, громадські, культурні та інші організації і об'єднання, різні інституції і широкі кола громадськості двох країн.

Центральними елементами системи двосторонніх міждержавних відносин між Україною і СР, рушійною силою їх розвитку є постійна безпосередня взаємодія глав держав, парламентів і урядів, галузевих міністерств і відомств та інших державних структур. У рамках політичного діалогу між президентами, головами парламентів і урядів України і Словаччини погоджуються, координуються і спільно визначаються стратегія, основні напрями і завдання двостороннього співробітництва та найважливіших взаємних кроків на міжнародній арені. [21]

У становленні і розвитку системи партнерських міждержавних відносин головну роль відігравали вищі органи державної влади України і СР. По-перше, з 1993 р. встановилися дієві контакти між главами держав і урядів. По-друге, найширшими і найоперативнішими були контакти на рівні кабінетів міністрів, центральних міністерств і відомств. По-третє, поступово налагоджувалися зв'язки між регіональними, місцевими органами державної влади і самоврядування, територіальними спільнотами на міжрегіональному рівні. І в усьому цьому, безперечно, вирішальну роль відігравали діяльність і політичні контакти президентів України і Словаччини, їхня добра воля й активність у справі поглиблення українсько-словацьких відносин.

Проблематичним для українсько-словацького співробітництва 1990-х років, однак, був той факт, що взаємодія на рівні глав держав певний час не мала достатньо регулярного та інституйованого характеру. Після візиту Президента СР М. Ковача до Києва у 1993 р. сторони довго не могли підняти зустрічі на найвищому рівні до рангу офіційних. Упродовж другої половини 1990-х років обидва президенти зустрічалися і спілкувалися, в основному, на самітах глав держав Центрально-Європейської ініціативи і на більш-менш регулярних зустрічах президентів країн Центральної Європи.