Сторінка
1

Центральна Азія як зона перетину інтересів конкуруючих держав

Динамічний розвиток процесів глобалізації, а також зміни в системі міжнародних відносин, які відбуваються останнім часом, позначаються на економічній і політичній активності провідних акторів світової сцени. Вони, зокрема, все більше уваги приділяють країнам Центральної Азії. У статті розглядаються питання, пов’язані зі змінами в стратегії світових та регіональних держав-лідерів стосовно Центральноазійського регіону.

В Україні політичні проблеми глобалізації ретельно досліджуються такими вченими, як Р. Джангужин, Ю. Павленко, Ю. Пахомов, В. Гура, Ю. Кримський та інші. Російські дослідники (А. Малашенко, А. Литвинова, А. Васильєв) у цьому контексті звертаються, зокрема, до особливостей перебігу політичних процесів у Центральній Азії. Природно, що ці проблеми перебувають і в осерді зацікавлень представників центральноазійської наукової школи, таких, зокрема, як М. Лаумулін і С. Шарапова. Не обходять увагою політичних проблем регіону й західні вчені (М. Шплехер, А. Коен, Л. Беддоес та інші).

Однак аналіз праць, присвячених проблемам Центральної Азії, дає підстави зробити висновок, що науковці й досі не склали цілісного уявлення про політичне майбутнє цього важливого регіону.

Проблема полягає в тому, що світовим лідерам для вироблення стратегії відносин з центальноазійськими країнами необхідно брати до уваги особливості їх цивілізаційної природи. Без врахування цього фактора навіть керівній еліті країн регіону неможливо сформувати ефективну зовнішньополітичну стратегію.

Зважмо: Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан і Туркменистан посідають важливие стратегічне положення на планеті, володіють багатющими природними ресурсами. І тому вони цікаві провідним світовим акторам. Але їм, цим акторам, при формуванні своєї політики необхідно враховувати дві обставини. Так, в конституціях центральноазійських країн задекларовано мету – побудувати демократичні держави. Але, по-перше, за всіма політичними ознаками нинішні тамтешні режими не є демократичними. В країнах регіону не існує сталих державних інститутів [1]. Ці нові держави очолюють ті ж лідери, що й за радянських часів. По-друге, в регіоні перетинаються інтереси світових нафтових монополій, в тому числі й російських. По-третє, на цій території сходяться Європа і Азія, християнство та іслам. А поруч – динамічно зростаюча світова держава Китай, розбурханий Афганістан, фундаменталістська ісламська республіка Іран, світська мусульманська держава Туреччина. Як зазначає Л. Беддоес, „комбінація великих особистостей, великих грошей та великих амбіцій нафтової промисловості в Центральній Азії створює сильнодіючу суміш [2]”.

Важливою обставиною, яка спонукає великі держави звертати пильну увагу на країни Центральної Азії, є те, що Іран та Ірак сьогодні практично закриті для розгортання світового нафтового бізнесу [3]. Певний (відносно слабкий) інтерес до цього регіону з боку світових транснаціональних корпорацій (ТНК) можна було зафіксувати відразу після проголошення середньоазійськими радянськими республіками державної незалежності. Так, компанія „Шеврон” ще 1993 року підписала угоду про розвиток Тенгізу – величезного родовища нафти на заході Казахстану. З 1998 року до цього проекту приєдналася ТНК „Мобіл”. Досить потужне родовище Карачаганак на півночі Казахтану розвивається консорціумом за участю „Бритиш газ”, „Аджип”, „Тексако” та „Лукойл”. Три найбільші нафтові родовища Азербайджану управляються консорціумом з дванадцяти компаній, серед яких „Бритиш петроліум” та „Амоко”. Туркменистан 1996 року виставив на тендер більше десятка нафтових ділянок у зоні Каспію.

Однією з головних перешкод на шляху реалізації нафтових і газових проектів є те, що всі діючі нафто- і газомагістралі пролягають через Росію (за винятком газопроводу Туркменистан – Іран), забезпечуючи їй можливість утримувати країни Центральної Азії в орбіті власних інтересів. І Росія цим користується. Так, ще у 1995 – 1996 роках „Газпром” відмовлявся експортувати туркменський газ на західні ринки.

В останні роки окреслилася зміна пріоритетів провідних світових держав у країнах центральноазійського регіону. Одна з основних причин – події в США 11 вересня 2001 року. Як зазначає О. Брагіна, „теракти у вересні 2001 року докорінно змінили стратегічні пріорітети в світовому масштабі. Рішуча підтримка Росією дій США проти терористичних організацій в Афганістані, отриманий ними дозвіл на використання повітряного простору країн Центральної Азії, так само, як і розміщення в Киргизії і Таджикистані військових контингентів, навчання спецпідрозділів Грузії американськими інструкторами засвідчили, що настала якісно інша фаза у відносинах з новими незалежними державами Центральної Азії та Закавказзя” [4].

Слід мати на увазі, що Росія, незважаючи на стратегічні зміни політики США в Центральній Азії, все ж дотримується дуалістичної позиції. Так, на думку узбецьких дослідників, „ .враховуючи свої можливості, сьогодні Росія прагне діяти в регіоні чужими руками. Користуючись моментом, вона стає головним енергетичним партнером країн Заходу, будучи впевненою, що за будь-якого політичного розкладу історично близька до неї Центральна Азія для балансу в геополітичному плані потребуватиме підтримки з боку Росії. Який би актор (США, Китай) не став у регіоні провідним, будь-яка з цих держав буде зацікавлена в Москві, виходячи з логіки теорії балансу, котрий понад усе сприяє створенню стабільності” [5]. Виходячи з цього, можна припустити, що Російська Федерація ще не програла у стратегічному суперництві з Заходом у Центральній Азії, незважаючи навіть на військову присутність США в регіоні. Навпаки, виходячи зі своїх геополітичних інтересів і теперішніх можливостей, вона зацікавлена у військовій участі США в регіоні, оскільки це дає їй низку переваг.