Сторінка
3

Політичне співробітництво України з країнами Центрально-Східної Європи в 1990-х роках

1) „гіпотеза взаємності”, основним змістом якої є очікування державами користі від співробітництва і побоювання втрат і навіть покарань у випадку відхилення від нього.

2) „гіпотеза про кількість суб’єктів”, з точки зору якої перспективи співробітництва зростають зі зменшенням числа взаємодіючих держав.

3) „гіпотеза інерції”, виходячи з якої, можливості держав до співробітництва пов’язані з тривалістю їх взаємодії.

4) „гіпотеза про міжнародні режими”, тобто про норми, принципи і процедури прийняття рішень, сукупність яких є центром міждержавного співробітництва.

5) „гіпотеза епістемічних співтовариств”, що описує ту роль, яку грають в розвитку міждержавного співробітництва професіональні експерти, що розділяють загальне розуміння проблеми і виробляють загальні шляхи до їх вирішення.

6) „гіпотеза асиметрії сили”, яка має багато спільного з так званою гегемонічною теорією стабільності і з позицій якої співробітництво є найбільш вірогідним, якщо існує сильна і зацікавлена держава-гегемон.

Основним недоліком вищевказаних гіпотез Х. Мілнер вважає те, що вони не приділяють уваги внутрішнім джерелам міждержавного політичного співробітництва. У цьому значенні позиція Х. Мілнера близька до позиції деяких представників соціологічного підходу [6].

Отже, поняття політичного співробітництва є досить важливим у теорії міжнародних відносин, оскільки є ключовим у взаємодії між державами. Дане поняття почали досліджувати не так уже й давно, проте спостерігаються певні досягнення вчених у цій галузі. І на початку ХXI ст. політичне співробітництво розвивається все більше і більше, проте його роль була визначальною і в 1990-х рр. ХХ ст

Розділ 2. Політичне становище України в 1990-х рр.

2.1 Визнання незалежності

Кінець 1980-х – початок 1990-х років у політичному житті України, як і в житті інших республік колишнього СРСР, характеризувався, з одного боку, процесами послаблення тоталітаризму, політичної монополії КПРС-КПУ та поглибленням кризи радянської імперії, а з іншого – бурхливим наростанням національно-визвольних рухів. По всій Україні створювалися громадсько-політичні організації, товариства, клуби, які стали каталізаторами боротьби українського народу за демократію і національне відродження.

В 1989 році було створено наймасовішу і найвпливовішу громадсько-політичну організацію – Народний Рух України, який відігравав визначну роль в боротьбі за незалежну Українську державу. Розпочався процес формування партій демократичного спрямування. В березні 1990 року національно-демократичні сили, об’єднані в Демократичний блок, домоглися значного успіху на виборах до Верховної Ради, здобувши – в умовах жорстокого пресингу з боку владних структур – 27% депутатських мандатів.

У парламенті була сформована опозиція в особі Народної Ради на чолі з академіком І.Юхновським, до складу якої увійшло 125 депутатів.

Народна Рада розгорнула активну діяльність з підготовки проекту Декларації про державний суверенітет України. Цей надзвичайної ваги документ був прийнятий Верховною Радою 16 липня 1990 року. Значення Декларації у подальшій боротьбі за державну незалежність України важко переоцінити. Виходячи з невід’ємного права української нації на своє самовизначення, Декларація проголошувала „верховенство, самостійність, повноту та неподільність влади Республіки в межах її території і незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах”[7]. Стосунки УРСР з іншими радянськими республіками повинні були будуватися на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємодопомоги і невтручання у внутрішні справи. Проте, хоча й прийняття Декларації було важливим кроком у боротьбі за незалежність республіки, створило для цього правові передумови, але ще не означало виходу України зі складу СРСР.

19-21 серпня 1991 року найближче оточення президента М.С. Горбачова спробувало здійснити державний переворот. Президента ізолювали у Криму, а у Москві був створений Державний комітет з надзвичайної ситуації (ДКНС) на чолі з віце-президентом Г.Янаєвим, який перебрав на себе всю повноту влади і оголосив про намір вводити надзвичайний стан в різних частинах СРСР в міру потреби. Партійному керівництву республік були розіслані вказівки, як себе поводити, а непокірним державним керівникам погрожували збройною силою. До Москви були введені війська. Опір путчистам організували і очолили в Москві майбутній президент Росії Б.Єльцин та Верховна Рада Росії.

В Україні голова Верховної Ради Л. Кравчук зайняв позицію очікування. Кінець-кінцем Президія Верховної Ради України прийняла рішення про невизнання постанов путчистів на території України. Самі ж путчисти діяли пасивно, тому і зазнали поразки. Незважаючи на короткочасність цих подій, їхні наслідки були епохальними в історії України.

24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради України майже одностайно проголосила незалежність республіки, прийнявши Акт проголошення незалежності України. Віднині на території України повинні були діяти виключно Конституція і Закони України. Було прийнято також рішення про підпорядкування військових формувань, дислокованих в Україні, Верховній Раді України і створення Міністерства оборони України, департизацію державних органів та установ.[8]

1 грудня 1991 року відбулися Всеукраїнський референдум і вибори Президента України. 90% учасників референдуму віддали свої голоси за незалежність, сподіваючись на краще життя в окремій незалежній українській державі. Слід відзначити, що за незалежність проголосували й представники неукраїнського населення: росіяни, євреї, поляки, білоруси та інші. На президентських виборах із шести конкурентів найбільше голосів отримав Л. Кравчук (62%).