Сторінка
8

Петриківський розпис другої половини ХХ століття

Але найголовніше все ж не в новому матеріалі, а в тому, що в петриківський декоративний розпис увійшла людина, не руйнуючи його основи, а навпаки, безмежно збагативши його.

Отже, незважаючи на те, що значна частина талановитих майстрів переїхала з Петриківки на постійну працю до Києва, цей визначний мистецький осередок не тільки вже втратив своїх творчих можливостей, а й став центром нового виду мистецтва - підлакового розпису петриківська художня школа перетворилася вже на школу загальнонаціональну.

Зображення людської постаті у творах Ф.С.Панка свідчить про глибоке знання її майстром. Це дає дозволяє йому стилізувати натуру без стилізаторства і добре укладати постать, зображену в складному руслі, між орнаментом площинної композиції.

У зв'язку з цим відзначимо, що Ф.С.Панко та його колеги, приділяючи багато уваги зображенню людини, йдуть в ногу з майстрами в інших галузях народного мистецтва, де образ людини завоював у ці роки роки міцні позиції.

Експансивна віртуозність, перейнята від Федора Панка його численними учнями й послідовниками, була домінуючою тенденцією в малюванні 1970-х років. Гонитва за зовнішніми ефектами поступово призводила до втрати художньої образності й "матеріальності" творів, що оберталися або на суцільне абстрактне фантазійне мереживо або на ілюстрацію пісень, поезій, казок тощо з елементами того-таки "мережаного" малювання. Це відчувала петриківська молодь, що прийшла працювати в 1970-х, і яка, нарешті, начебто "згадала" давню локальну традицію. Так, наприкінці 1970 - початку 1980-х років з'явилися дещо відмінні від загальної стилістики твори Андрія та Марії Пікушів та їхніх учениць Олени Зінчук і Наталки Рибак. Фактично за змістом то були художні декларації прихильності до традиції, а за формою - своєрідні ремінісценції композицій старших малювальниць, що особливо помітно в порівнянні експонованих на виставці взірців.

Деякий час обидва напрями - той, що наслідував здобутки новітнього художнього промислу, і новий, “фольклорний”, - співіснували, що об’єктивно було корисним для молодих митців, бо надавала можливості плідного взаємозбагачення. Згодом підкреслена декларативність поступилася місцем виваженої поміркованості, майстри “подорослішали” сформувалися й затвердилися їхні художні індивідувальності. Отже, малювання 1980- початку 1990-х років - найяскравіше явище повоєнних часів, яке визначається, з одного боку, різноманітністю авторських позицій, а з іншого - стабільно високим технічним рівнем творів. Саме тому так важко виділити, як ведеться, з цієї блискучої мистецької когорти провідних майстрів. Та попри все згадаємо з покоління митців, народжених 1940-ми роками, Анатолія і Ніну Чернуських, Ганну Самарську, Віру Тезик, Ніну Турчин, 1950-ми роками - Валентину і Лідію Статив, Андрія і Марію Пікушів, Наталку Рибак, олену Зінчук , Надію Коваленко, Тамару Самець, Надію Васильківську, Наталку Калюгу; 1960-ми роками - Марію Стативу, Ірину Назаренко, тетяну Лапшин, Валентину Панко; 1970-ми роками - Валентину Карпець.

Будь-яка ретроспективна виставка є приводом для роздумів про сучасне і майбутнє представленого художнього феномена. Та якщо після першої ретроспективи, що експонувалася у Дніпропетровську та Києві 1980-1981 роками, фахівці міркували про зміст та історію локальної традиції, визначали здобутки та вади тогочасного малювання і цілком оптимістично вдивлялися у майбутнє, то нині, після другої ретроспективи, впору ставити гострі й болючі запитання. Чи виживе взагалі петриківське малювання, зважаючи на сучасні складні умови? Якщо виживе, то у якій формі? Що задля цього можна зробити?

У червня 2000 року в Палаці мистецтв “Український дім” експонувалася виставка “Петриківський дивосвіт”, що продовжила серію заходів у рамках Всеукраїнської програми “Духовні скарби України”. Організаторами виступили Міністерство культури і мистецтв України, Національний комплекс “Експоцентр України”, Управління культури Дніпропетровської області.

Згідно з основною ідеєю програми - репрезентувати в Києві колекції провідних провінційних музеїв, експозицією було побудовано на фондових матеріалах Дніпропетровського історичного музеїв, які надали близько 100 взірців петриківського малювання на папері (і декілька - на дереві) кінця 1940 - початку 1990-х років. За мету поставили не тільки якнайповніше ознайомити глядача з особливостями художнього процесу певного періоду, а й привернути певну увагу до сучасних проблем і, головне, до майбутнього цього провідного осередку.

Виставка “Петриківський дивосвіт” є без перебільшення, помітною віхою в історії українського народного мистецтва й мистецтвознавства. Це перша ретроспектива, що всебічно висвітлила повоєнний етап розвитку петриківського малювання з наукової точки зору - об’єктивно, послідовно й грунтовно, без ідеологічних нарахувань і стереотипів радянської доби. Треба визначити прекрасну фахову роботу дніпропетровських мистецтвознавців, які неупереджено, з великим тактом і художнім смаком відібрали кращі твори всіх стилістичних напрямів і склали своєрідну наочну художню енциклопедію повоєнної Петриківки.

Побудова експозиції була логічною і конструктивною: твори закомпановані в окремі блоки, в кожному представлено роботи одного або декількох авторів однієї генерації, подібні або відмінні за стилістикою. Блоки розташовані за хронологією, від старших майстрів до молодших, з урахуванням специфіки творчості окремих шкіл і мистецьких родин. Іноді задля композиційної цілісності великих площин залу твори міняли місцями, що в цілому не завадило загальній концепції. така побудова надала можливості не лише показати основні тенденції розвитку петриківського малювання, а й висвітлити стилістичні напрями зафіксувати й зіставити певні художні явища тощо.

Мистецтвознавці Дніпропетровського художнього музею максимально використали можливості виставкового приміщення, хоч відчувався брак спеціального експозиційного обладнання (т.зв. вигородок), яке б дозволило урізноманітнити загальну композицію і розмістити всі 127 відібраних творів, що збагатило б репрезентацію молоді. Втім, найхарактерніше було представлене.

Виставка нагадала й продемонструвала глядачеві, що петриківське малювання другої половини ХХ ст. - явище, набагато різноманітніше, складніше й суперечливіше, ніж твори, що їх експонували раніше під егідою так званого радянського народного художнього промислу.

Виставка продемонструвала певний період, тобто проміжок часу, що охоплює викінчений процес. І недарма хронологічно останні твори даруються початком 1990-х років, адже сьогодні майстри майже не малюють на папері. Власне, вони створюють композиції для великих художніх заходів і музеїв, але, скоріше, задля престижу, бо прожити з цього неможливо. Ймовірно, деякий час малювання на папері ще лишається окремою унікальною музейно-експозиційною формою. [17, ст.22-25].