Сторінка
1

Провідна неділя - за народним календарем тиждень після Великодня. Як відзначали та що їли

Проводи — Гробки, Дарна неділя, Могилки, Опроводи, Провідна неділя, Радониця, Радовниця, Радуниця, Родичі, Томина неділя, Хомина неділя — традиційні громадські поминки, що припадають на першу після Великодня неділю і наступні за нею кілька днів.

Поминання родичів на Проводи — давньоукраїнський звичай, що отримав своє місце і у християнському календарі. Його не змогли викорінити заборони впродовж довгих десятиліть за радянської влади. Радуниця, Радониця не раз згадується у давньоруських літописах: «На другой неделе во вторникь на заутріе по Радонице» (1372).

(Радуниця, Радовниця) збереглася з часів Київської Русі. На території України вона поширена на півночі Чернігівщини і на Сумщині. Назва Хомина (Томина) неділя походить від дня святого Хоми, який святкують у наступну після Великодня неділю. В інших регіонах назви відображають суто функціональний зміст — поминання, проводи померлих родичів.

Весняне поминання родичів існувало ще до прийняття християнства. Пережитки світоглядних характеристик померлих як таких, що продовжують жити потойбічним життям, збереглися і в пізніші часи. Тому щорічні поминання родичів у період весняного пробудження природи, за народними уявленнями, мали прилучити «батьків» і «дідів» до колообігу життя - смерть - життя. Спочатку суворі ревнителі православ’я засуджували Проводи, вважаючи їх обрядами, що несуть у собі рештки язичництва, і закликали викорінювати цей звичай. Але згодом Проводи стали органічною частиною церковних поминань: заупокійні служби відбувалися не лише у церкві, а й на цвинтарі, навіть біля кожної могили, освячувалися хліб і коливо як частина поминальної трапези. У свідомості поминальників спільна з душами покійних трапеза мала додавати живим упевненості у продовженні людського роду, а мертвим дарувала вічний спокій. Промовляли нехитрі приказки: «їм лежать — земельку держать, а нам ходить — земельку будить»; «Нам нехай здоровиться, а їм легенько лежиться». У ці дні немовби дозволялася зустріч двох протилежних світів — «цього» і «того». Знавець стародавніх обрядів І. Снєгірьов писав наприкінці XVIII століття про Київ: «На гору Скавицю (Щекавицю) збиралися для поминання родичів найпочесніші києвоподільські городяни. Панахидні літургії відправлялися священиками над кожною могилою; потім кожна родина сідала навкруги своїх покійників і поминала їх тими стравами і напоями, що їх із собою приносила. А тим часом школярі наспівували їм духовні пісні (псалми), часом скрипалі награвали сумні мелодії. Під час того частування були й найубогіші».

Спеціально для поминання пекли паски (або лишали величеньку з Великодня), книші, калачі, пироги, фарбували крашанки, варили коливо (таке, як на поминальні дні посту) тощо.

Коливо, канун, сита — страва, з якої в Україні завжди розпочинають поминальну трапезу і в день похорону, і на «дев’ятини», і на «сороковини», і на поминальну річницю не лише в сільському, а й у міському середовищі. Готують коливо на Проводи і на осінні поминання — Дмитрові, Кузьмо-Дем’янові та Михайлові. Його не тільки споживають удома при застіллі, а й беруть із собою до церкви на відправу (відспівування й панахиду) і на кладовище, щоб роздавати проводжаючим і старцям. Найпоширеніша назва страви в Україні — коливо, на Правобережжі й частково на Півдні — канун, а в деяких районах Полісся — сита.

Найчастіше коливо готують як кутю з недроблених обтовчених пшеничних або ячних круп. Кашу викладають у мисочку, поливають ситою з меду або цукрового сиропу, а зверху прикрашають хрестиком із родзинок чи цукерок-карамельок.

Коливо має давню історію. У середньовічних джерелах неодноразово зустрічаються згадки про заправлену медом кашу, як про заупокійну страву. У перші роки християнізації церква боролася проти неї, але, як виявилося, безуспішно: «Неции освещають приносимые к церкви плодоносия, рекше кроупы или коутья за мертвые, повелеваем от сего времени таковому не быти». Описуючи поминки, які справляв Еней по Анхізові, Іван Котляревський (ще у XVIII столітті) писав:

Зробити поминки я хочу,

Поставити обід старцям .

І коливо з куті зробили,

Сити із меду наситили .

У деяких північних районах України кутю заміняють пшеничним хлібом (бубликами, калачами, пряниками): їх дрібно кришать у миску і поливають медовою ситою.

До XIX століття ситу готували не з розведеного водою меду, а із стільників, їх укладали в дерев’яну діжечку, заповнюючи її на третину, і заливали крутим окропом. Віск із стільників розтоплювався і спливав, а мед розчинявся. Для підвищення температури води у діжку кидали розпечене у печі каміння (один із найархаїчніших способів кип’ятіння води). Коли вода вистигала, вощину збирали, і сита ставала готовою до вживання. Ситу і як ритуальний, і як повсякденний напій широко споживали у часи Київської Русі. Можна припустити, що вона була останньою стравою-напоєм у трапезі, звідки й виник вислів «наїстися досита», «насититись». У давньоруському літописі зустрічаємо запис, датований 986 роком: «Ядяхомъ мяса, лукъ и хлебы до сыти». На Поліссі існують також села, де основою колива є не кутя або хліб, а саме сита, в яку кладуть лише кілька шматочків булки.