Сторінка
3

Народні майстри Гуцульщини та Покуття

Слід відзначити, що державна ін­спекція перевірки розвитку промис­лів на Буковині та Галичині у 1886 році засвідчила цілковитий занепад традиційного ремісництва та відсут­ність будь-яких нових проявів його розвитку. Основна причина була у відсутності спеціальної освіти.

Особливо активно розгорнулася діяльність буковинської інтелігенції в кінці XIX століття, значною мірою ви­кликана ініціативами представників української громадськості у Буковин­ському сеймі, сприяння Віденського цісарського двору. Це і привело до створення ряду навчальних закладів, а серед них і школи у Вижниці, куди і були запрошені провідні майстри Косівщини.

У перших звітах новоствореного навчального закладу зазначалося: „Краєвий научний заклад для різьбяр­ства та металевої орнаментики (оздо­би) у Вижниці має на цілі учити синів мешканців руських гір на Буковині природженій тому населенню штуки — різьбярства і металевої орнамен­тики та тим способом плекати цю га­лузь домашньої штуки".

Навчання у школі тривало три роки. Навчальна програма складала­ся із таких предметів: різьбярство та інтарсія, столярство, українська мова та граматика, арифметика та геомет­рія, перспективний рисунок та звичаї. Учням виплачувалась стипендія у 20 корон.

Працювати у школі було важко. Невистачало сировини та інструмен­тів. Навчання проводилося лише влі­тку, бо учні не мали ні взуття, ні теп­лого вбрання. Частково матеріальні нестатки покривалися за рахунок ре­алізації виготовлених речей.

У зв'язку з початком Першої Сві­тової війни і наступним приєднанням Буковини до Румунії, а Галичини до Польщі, збільшуються утиски влади та змінюється напрямок діяльності за­кладу. Тому Василь Девдюк поверта­ється у своє рідне село, де якийсь час займається домашнім господарс­твом, а водночас думає про створен­ня державної промислової школи в Косові. Звертається з клопотанням до уряду, але безрезультатно. І ось в 1923 році при допомозі львівської „Достави" Девдюк закупляє потрібні верстати, для цього він під великий процент позичає один мільйон марок. І відкриває у своєму помешканні при­ватну майстерню, а також закладає школу деревного промислу, де навчає молодих юнаків різьбярству по дереву, столярству і мосяжництву.

У 1925 році Девдюк звертається до львівського шкільного окружного відділу з клопотанням про реєстрацію школи і дозвіл на видачу учнів свідоцтва. У цьому ж році він отри­мує цей дозвіл. Школа проіснувала до 1939 року, і за цей період підго­тувала приблизно 45-50 майстрів.

Учні навчалися в майстерні три роки, оволодівали токарством, сто­лярством, різьбою по дереву та ін­крустацією. Вчитель забезпечував уч­нів матеріалом та потрібними інстру­ментами. Заняття в школі проводи­лися тричі на тиждень, крім фахових предметів подавалися і допоміжні науки з деяких теоретичних предме­тів, такі як стилістика, купецькі раху­нки, рисунок, географія і т.д. По за­кінченні різьбярської школи учні ще два роки працювали під безпосеред­нім керівництвом Василя Девдюка, проходячи практику. Після отриман­ня свідоцтва учні мали право відкри­вати приватні майстерні.

Василь був строгим учителем, ви­магав надзвичайної точності у виконан­ні різьби та інкрустації. Як згадували учні Девдюка не одну роботу поламав і викинув у піч. При цьому казав: „На це люди дивитися не будуть. Треба робити добре, то буде слава і тобі, учневі, і мені вчителю". Не всі учні змогли витримати такий строгий режим навчання. Передаючи свої знання та вміння учням, Василь Девдюк не при­ховував власних творчих секретів. Він любив говорити: „Коли їм дам все, що сам умію, тоді нехай кожний іде сво­єю дорогою". Проте, крім таланови­тих викладачів навчальний заклад по­требує матеріальної підтримки та рек­лами. Львівська „Достава", яка стала своєрідним менеджером і проводила рекламу школи, запрошувала здібних юнаків до навчання, а також подавала перелік речей, які виготовляються уч­нями і майстрами: „церковні, люксу­сові та сальонові". Всі ці речі виконуються з найкра­щого дерева, делікатно виконані із милою гуцульською орнаментикою. Додамо, що замовлення на різні ро­боти приймається для вигоди публіки — „Достава" у Львові (вулиця Домі­ніканська). Доносячи цю звістку до загального відома, витаємо щиро нове огнище нашої рідної культури і ба­жаємо йому найкращого успіху". Май­стер дбав про матеріальне станови­ще своїх учні, запрошував їх брати участь у виконанні замовлень.

Популяризація народної творчо­сті гуцулів завдяки щирим ентузіас­там, прихильникам Гуцульщини ши­рилася не тільки в тодішній Польщі, але і за її межами, звідки в Карпати на відпочинок приїжджало багато „літників", котрі охоче купували собі на згадку гуцульські вироби з дере­ва, кераміки, ткацтва. Це і створюва­ло умови розвитку різьбярства на Гуцульщині та приватного навчання обдарованих юнаків.

Невдовзі художні вироби учнів стали широко відомими. Про школу Девдюка вже знали далеко за межа­ми Косівщини. До речі, різьбярську школу закінчили: його син Микола, Микола Тимків, Василь Кабин, Петро Фокшей, Михайло Греглюк, Тарас Герцюк, Василь Довбенюк, Петро Баранюк і Михайло Бурдяк — які зго­дом стали відомими майстрами.