Сторінка
1
“Ми є кубанські українці козацького роду”.
Людмила Макаренко.
Ще й сьогодні майже столітній кубанський козак з Краснодара Мусієнко Пилип Карлович (народився 9 жовтня 1900 року в станиці Мар’янській) пригадує гру бандуриста з станиці Васюрінської Василя Даниленка (1897 року народження), Михайла Горіха та Зота Діброву з станиці Пашківської. Віртуозним виконанням народної інструментальної музики Даниленка так він був зачарований, що й сам “пробував бринькать на бандурі, вона мені дуже подобалась”, а гру та спів Михайла Горіха щовечора не міг дочекатись: коли ж буде транслюватись його виступ по радіо. Був це 1926 рік. Та ще раніше Пилип Карлович мав щастя бачити і слухати одного з титанів кубанського кобзарського виконавства Ізота Андрійовича Діброву. Мандрував він тоді з сольними лекціями-концертами. Прибув у станицю Мар’янську з Єлізаветинської і, давши концерт, поїхав на Новомишатівську, а там і далі.Пропагуючи бандуру й українську народну пісню, Зот Андрійович перед виступом в процесі виконання свого репертуару промовляв до слухачів, ненав’язливо втулмачував їм, “хто ми і чиї ми діти, і за що закуті”.
Тут Пилип Карлович цитує по пам’яті одну з виконуваних кобзарем пісень:“Встає хмара з-за лиману,А другая з поля.Заплакала Україна,Така її доля.Зажурилась, заплакала,Як мала дитина.Ніхто її не рятує, Козачество гине…”На цих словах кобзар припиняє гру і робить пояснення, коментарі. В процесі концерту виконував і великі твори мелодекламацією, речитативом. Їх зміст Мусієнко згадати вже не зміг. Співав якусь пісню і сам заплакав.
Жінки теж почали плакати, а потім ушкварив веселої, і всі засміялись після сліз…Про виконавську манеру та вплив на аудиторію Зота Діброви розповідає А.Доргайленко в статті “Бандурист”, опублікованиій в газеті “Вольная Кубань” № 69 від 27 березня 1919 року. (Досить рідкісне явище в кубанській кобзарській істрії). Цитуємо її майже повністю в перекладі на українську мову: “Сьогодні нашу станицю (Варениківську – О.Н.) відвідав бандурист станиці Пашківської Ізот Андрійович Діброва. З цієї нагоди після занять в школах були зібрані учні, і пан Діброва розповів їм декілька яскравих епізодів з історії козацтва, сів і зіграв декілька українських пісень. Гра й спів справили велике враження на дітей. Випадково тут були присутні декілька літніх козаків. Музика і спів подіяли на них так, що вони плакали.”Ввечері в залі однокласного училища концерт бандуриста слухали дорослі.
Він їм українською мовою подав короткий нарис історії козацтва та українського народного інструмента бандури. Про враження від лекції-концерту рецензент говорить: “Сказати, що враження було величезним, – мало сказати, воно було колосальним!” При перших звуках пісні всі присутні завмерли. На обличчях видно було, як в людські душі западали слова і як в серцях відгукувалась мелодія.
Пісня полонила, кожний переживав, багато хто плакав. Потім не один говорив, що вперше в житті трапилось, щоб пісні так близько припали до серця. Згодом пан Діброва переключився на веселі мотиви, і треба було бачити, як відбулася зміна. Всі обличчя розцвіли. Літній козак зухвало розпушив вуса і ось-ось піде навприсядки. Після закінчення виступу багато хто з присутніх просив ще і ще заграти й заспівати.Приїзд пана Діброви був свіжим струменем для нашої станиці, довго-довго його будуть пам’ятати і дорослі, і діти. Він своєю грою і співом спонукав нас пережити кращі хвилини в житті.”Відгук-рецензія констатує: З.Діброва дає в один день два концерти, охоплюючи всі вікові групи станиці. Його концерт – це концерт-лекція. Присутні діти не одної школи, а кількох шкіл. Отже, в організаційному плані все було налагоджено на найвищому рівні. З аудіторією бандурист спілкується рідною українською мовою, рідною і йому, і присутнім. (Тоді це була звичайна річ на Кубані, а зараз?)
Про вплив на слухачів краще за рецензента не скажеш: він був колосальним! Не зайве зауважити, що й зерно потрапило в благодатний грунт. Врешті-решт можна висловити жаль, що при наявності на той час великої кількості бандуристів на Кубані, у станиці Варениківській їх виступи були рідкістю.Цінність рецензії в тім, що вона зафіксувала типовий виступ митця, який чітко визначив свою громадянську позицію і неухильно її реалізував через посередництво Бандури і Слова.Згодом, після 1919 року, про З.Діброву, як про одного з найвизначніших кубанських бандуристів пише Олесь Панченко в публіцистично-історичному нарисі “Розгром українського відродження Кубані” (Лос-Анжелос. Каліфорнія.1973).О.Панченко “прибув на Кубань в період українізації як працівник ДВУ (Державного видавництва Украіни) для поширення /на Кубані/ украінської книжки” і належав до жертовних працівників-ентузиастів, “що будили національну свідомість нащадків запорожців – чорноморських козаків, розкривали місцевій людності очі на славне минуле Запоріжжя і України взагалі”. (Там же. А.Юринак. “До читачів”. с.5-6).В розділі “Театральне, хорове і музичне мистецтво” О.Панченко подає надзвичайний факт з історії колективного кобзарського виконавства. Він пише, що відрадним явищем було те, що за дорученням міністерства освіти Української Центральної Ради І.Стешенка в 1917 році на Кубань було відряджено капелу, що складалася з 20-ти бандуристів, для пропаганди ідеї злучення Кубані з Украінською Народною Республікою. З великим захопленням і з слізьми на очах станичники слухали виконувану капелою бандуристів хорову пісню:“Зібралися всі бурлакиДо рідної хати,Тут нам мило, тут нам любоЗ журби заспівати…Катерино, вражо бабо, що ти наробила?Степ широкий, край веселийТа й занапастила…”Як відомо, першу капелу бандуристів створив Василь Ємець (1890-1982) 1918 року в Києві в час Гетьманату. Це був “Хор кобзарів” з восьми осіб. А тут раптом двадцятиособова капела уже в 1917 році! Цей факт, здається, ніде не підтверджений в історії кобзарства, але й ігнорувати його немає підстав. Можливо, капелу було організовано, для гастрольної поїздки на Кубань, як і хор О.Кошиця в Західну Європу, а після повернення вона була вимушена самоліквідуватись.Далі О.Панченко зазначає, що, крім вищеназваної капели, на Кубані з тою ж метою гастролювали й “поодинокі бандуристи”, в числі яких називає Гайдамаку та Гната Хоткевича, який “час від часу виїздив на Кубань, популяризуючи серед козаків гру на бандурі”. Даний факт підтверджує й газета “Кубанський край” ще від 12 березня 1913 року в статті М.Завадського “Кобзар Галайда”. (Галайда – один із псевдонимів Г. Хоткевича).“Із місцевих бандуристів, – пише О.Панченко, – слід згадати й таких, як ось козак Ємець та козак станиці Пашківської Діброва і його донька, що часто брали участь в концертах у Краснодарському клубі “Нацмен”, виконуючи в дуеті і соло думи про запорізького кошового Костя Гордієнка, думи про Нечая та інші” (с.60).Козак Ємець – це нове ім’я, зафіксоване О.Панченком. Що це не Василь Ємець – поза сумнівом. Кубань він відвідував у 1913 та 1916 роках, після Національної Революції перебував на еміграції.Клуб “Нацмен” розміщувався на розі вулиць Красної й Чапаєва. Його закрили в час розгрому, “українізації” українського народу Кубані. Отже, на протязі діяльності клубу Зот Діброва був активним його учасником як бандурист. Це, зрештою, стверджує й український кубанський письменник і бандурист Кузьма Катаєнко (1903-1980) в своєму “Життєпису” (1979). В час навчання на українському відділі Кубанського Робфаку з 1926 по 1930 рік він працював головою української секції клубу “Нацмен”. Секція мала різні гуртки: драматичний, хоровий, бандуристів та інші. В останніх були “знамениті бандуристи як Мамро, Діброва, Рідкобородий, Семенишин, Кузьма Німченко та інші…”
Завантажити реферат