Сторінка
3

Латинська Америка на сучасному етапі розвитку

Але негативні соціальні наслідки реформ (реальна зарплата порівняно з 1990 р. зменшилася на 20 %, а безробіття сягнуло 16 %) привели до поразки хустісіалістського кандидата на президентських виборах 24 жовтня 1999 р. Тоді переміг лідер лівоцентристського Альянсу за працю, справедливість і освіту (створений у 1997 р. радикалами і Фронтом солідарної країни) Фернандо де ла Руа. Однак під тиском народних виступів, спричинених загостренням економічної кризи (Аргентина опинилася на грані дефолту внаслідок найбільшої у світі зовнішньої заборгованості – 138 млрд. амер. дол.), зростанням безробіття до 20 % та зниженням більш ніж на 20 % доходів у приватному секторі, 21 грудня 2001 р. він змушений був піти у відставку, тимчасовим президентом країни сенат обрав губернатора однієї з провінцій, пероніста Адольфо Родрігеса Саа.

Але йому не вдалося забезпечити лад і внутрішню стабільність у країні. Після того як спікери сенату і палати депутатів відмовилися виконувати президентські повноваження, тимчасовим главою держави (до наступних президентських виборів наприкінці 2003 р.) став лідер найчисельнішої в конгресі Хустісіалістської партії Едуардо Дуальте, котрий свого часу програв президентські вибори Фернандо де ла Руа. Таким чином, на початку XXI ст. головними проблемами для Аргентини залишаються соціальні вади економічної стабілізації й труднощі політичної інституціоналізації.

Правоавторитарний військово-диктаторський режим Піночета в Чилі (757 тис. кв. км, 15,2 млн. чол. на 2000 р.) аж до середини 80-х рр. XX ст. користувався суттєвою фінансовою підтримкою США (зокрема, в рамках програми "Їжа заради миру"), що були стурбовані можливістю поширення в Західній півкулі комунізму. Саме в Чилі західні академіки-економісти і технократи змогли взяти вирішальну участь у формуванні політики, спрямованої на подолання господарського хаосу, спричиненого соціалістичними експериментами Народного фронту. Правляча хунта взяла на озброєння рекомендації представників "чиказької школи" Мілтона Фрідмана, які стверджували, що ринкова система здатна до саморегулювання, а тому головним завданням є усунення штучних обмежень, котрі заважають її розвитку, - економічного протекціонізму, вимог профспілок і державного управління підприємствами.

У короткотерміновому плані така політика була успішною, інфляція зменшилася до 10 %, зростало виробництво, що дало привід навіть заговорити про "чилійське диво". Але в містах зберігалося масове безробіття, збільшувалася заборгованість населення, економіку виснажували виплати по іноземним позикам (на 1990 р. зовнішня заборгованість становила 16 млрд. дол.), і на додаток до всього у 80-і рр. значно впали ціни на мідь, яка давала більше половини експортних надходжень. Адміністрація Рейгана в умовах розрядки міжнародної напруженості в 1986 р. ініціювала резолюцію ООН із засудженням репресій режиму Піночета, його відставки почала вимагати частина генералітету.

На референдумі 5 жовтня 1988 р. щодо можливості продовження повноважень Піночета 54,5 % виборців висловились на користь поновлення демократії. Центристські й ліві партії згуртувалися в Об'єднання партій за демократію і перемогли на президентських та парламентських виборах у грудні наступного року. Президенту - християнському демократу Патрісіо Ейлвіну вдалося утримати безробіття на політичне терпимому рівні й водночас добитися щорічного економічного зростання на більше, ніж 5 %. Через 4 роки Ейлвіна на президентській посаді змінив кандидат того ж блоку - християнський демократ Едуардо Фрей-молодший, а в результаті виборів 11 березня 2000 р. - один з лідерів Соціалістичної партії Рікардо Лагос.

На думку більшості експертів, у найближчий час Чилі має найкращі перспективи росту серед латиноамериканських країн. "Азійський рівень" внутрішніх заощаджень оберігає Чилі від потрясінь міжнародного фінансовго ринку, а всередині правлячої з 1990 р. лівоцентристської коаліції утримується відносна стабільність. Президент Лагос намагається зберегти стратегічний курс, спрямований на вдосконалення соціальне зорієнтованих ринкових відносин, і забезпечити стійкий економічний ріст та створення 700 тис. нових робочих місць.

У Мексиці (1,973 млн. кв. км, 100,5 млн. чол. на 2000 р.) аж до початку 90-х рр. політична ситуація відзначалася нетиповою для регіону стабільністю: починаючи з 1920 р. регулярно проводилися президентські й парламентські вибори, з 1934 р. всі президенти обиралися від Інституційно-революційної партії за графіком і у відповідності з конституцією країни та успішно завершували свій термін правління. Мексиканські уряди здійснювали економічну політику, засновану на активному втручанні держави в економіку, сильному державному секторі та пошуках компромісу між державою, підприємцями і трудящими в інтересах соціально-економічного розвитку країни.

Але серйозна фінансово-економічна криза 80-х рр. засвідчила необхідність зміни економічної моделі та демократизації існуючої політичної системи. Уряди президентів Мігеля де ла Мадріда (1982-1988 рр.) і Карлоса Салінаса де Гортарі (1988-1994 рр.) змушені були погодитися з вимогами міжнародних фінансових організацій-кредиторів (Мексика мала зовнішній борг більше 100 млрд. дол.) і взяти на озброєння неоліберальну модель, за цей час було приватизовано % державних підприємств і банків. Значною мірою зведення до мінімуму державного регулювання диктувалося і глобальними тенденціями, передусім необхідністю прискореної інтеграції та виконання Північноамериканського договору про вільну торгівлю (НАФТА).

90-і рр. показали відносність політичної й економічної стабільності Мексики. Ще у 1987 р. всередині Інституційно-революційної партії виник так званий Демократичний рух на чолі з популярним політичним діячем Куаутемоком Карденасом — сином увійшовшого в історії Мексики президента Л.Карденаса. Наступного року він створив лівоцентристську Партію демократичної революції (за участю колишніх соціалістів та комуністів), що впевнено посіла третє місце на політичній арені країни і виступає з гострою критикою соціальної ціни неоліберальних реформ, проти транснаціоналізації економіки і втрати національного контролю над ключовими галузями господарства, за незалежну звонішню політику та збереження національного суверенітету.