Сторінка
2

Латинська Америка на сучасному етапі розвитку

Початок президентства Кардозу співпав з мексиканською фінансовою кризою, що хворобливо відбилася на бразильській економіці. Але уряду пощастило утримати інфляцію на рівні 25 %, що відновило довіру до бразильського ринка місцевих і зарубіжних підприємців та інвесторів. Адміністрації Кардозу вдалося прискорити процес приватизації, що набув велетенських масштабів (зокрема, було приватизовано найбільшу в Л.А. гірничо-рудну компанію "Валі-ду-Ріу-Досі", котра посідає провідне місце в регіоні за видобутком золота і перше місце в світі за видобутком залізної руди), добитися фінансової стабілізації й забезпечити стійке економічне зростання, підвищити реальні доходи найменш захищених верств населення, скоротити держапарат і армію, лібералізувати зовнішньоекономічну діяльність.

Керована Кардозу Партія бразильської соціал-демократії відіграла ключову роль у зміцненні правової держави, зокрема, у з'ясуванні долі осіб, які пропали без вісти за військового режиму. Хоча аграрна реформа просувається вкрай повільно, і продовжуються незаконні захоплення земель, Бразилія завдяки величезному внутрішньому ринку і динамічному експортному сектору зберігає хороші перспективи росту в XXI ст. Борг країни, який склав у 1999 р. 48 % від ВВП, виявився нижче від вимог МВФ і заспокоїв інвесторів щодо проведення Бразилією жорсткої податкової та грошової політики навіть за плаваючого курсу валюти (з січня 1999 р.).

На відміну від сусідньої Бразилії, головної конкурентки в регіоні, найрозвиненіша в соціально-економічному відношенні у Л.А. Аргентина (2777 тис. кв. км, 37 млн. чол. на 2000 р.) під час нетривалого періоду правління військової хунти (1976-1982 рр.) перетворилася у складний вузол серйозних протиріч. Репресивна внутрішня політика військових, безпрецедентна за своїм розмахом і жорстокістю в усій історії Аргентини (зазнало тортур і було вбито біля 30 тис. чол.) поєднувалася зі згортанням низки найсучасніших галузей промисловості, масовим розоренням дрібних і середніх підприємців, хронічним безробіттям. Інфляція перевищила 250 % на рік, а зовнішній борг зріс у 6 разів.

Глава військової хунти Леопольдо Гальтієрі за таких обставин розраховував поліпшити своє становище, захопивши Мальвінські (Фолклендські) острови напередодні 150-ї річниці їхньої окупації Великою Британією. Аргентинська військова верхівка, захопивши острівні території в Південній Атлантиці, розраховувала таким чином дістати козирі для встановлення так бажаних для неї "особливих відносин" зі США. Повідомлення про можливі крупні родовища нафти на континентальному шельфі в районі Мальвінських островів додали гостроти проблемі.

2 квітня 1982 р. аргентинські війська висадились на Мальвінських островах ("операція Росаріо"), а кількома днями пізніше - також на британських Південній Джорджії та південних Сандвічевих островах. Військова хунта розраховувала, що США за пактом Ріо-де-Жанейро нададуть Аргентині допомогу чи в крайньому випадку займуть позицію прихильного нейтралітету й морально підтримають Буенос-Айрес. Але Гальтієрі жорстоко прорахувався: Велика Британія пішла шляхом військового вирішення конфлікту, відрядивши в південну Атлантику 2/3 свого ВМФ і сильний експедиційний корпус, а США забезпечили його матеріально-технічним постачанням і розвідувальними даними, до того ж блокувавши зусилля Ради Безпеки ООН щодо припинення вогню.

Після нетривалих, проте запеклих боїв, британські десантники оволоділи Мальвінами, а 15 червня було досягнуто тимчасової угоди щодо припинення військових дій та евакуації решток аргентинського гарнізону, хоча Буенос-Айрес не відмовився від свого суверенітету над архіпелагом. Через три дні хвиля народного гніву змела військову диктатуру, а ЗО жовтня 1983 р. на загальних президентських виборах переміг лідер найстарішої партії країни - центристського Громадянського радикального союзу Рауль Альфонсін.

Головним напрямком внутрішньої політики радикалів у перші роки після відлучення військових від влади було будівництво демократії в країні: поновлення законності, громадянських прав і свобод, політичного і партійного плюралізму, покарання винуватців репресій (для їхнього розслідування була створена Комісія у справах зниклих осіб). Альфонсін використав свої права верховного головнокомандувача для заміни і скорочення генералітету та збройних сил, вперше в історії Л.А. члени колишніх військових хунт опинилися на лаві підсудних.

Але економічна політика Альфонсіна виявилася абсолютно неефективною, щомісячно ціни двічі підвищувалися, країну вразила гіперінфляція. Тому на загальних президенських виборах у травні 1989 р. переміг кандидат Хустісіалістської (пероністської) партії 59-річний Карлос Сауль Менем, що походив з родини арабських емігрантів і майже 5 років провів в ув'язненні за правління військових. У передвиборній програмі Менем обіцяв підвищення зарплати і "виробничу революцію", що мала привести до відкриття збиткових фабрик. Але на практиці здійснювалася жорстка програма подібних бразильським структурних реформ, які включали приватизацію збанкрутілих державних підприємств, скорочення управлінського апарату, лібералізацію торгівлі й перехід до вільного ринку. Курс песо був офіційно зафіксований у співвідношенні 1:1 із американським доларом.

Через два роки інфляція була поставлена під контроль, ріст цін призупинився й почалося економічне піднесення. Навіть коли в 1995 р. слідом за Мексикою в Аргентині почалася фінансова криза, аргентинці зберегли довіру до президента і в травні того ж року переобрали його на другий термін. Для кращого забезпечення своєї програми економічних реформ Менем у питаннях зовнішньої політики зробив ставку на індустріальне розвинені країни. Аргентинські війська разом з американськими брали участь в операції по відновленню демократії на Гаїті та миротворчій операції в Боснії, В.Клінтон називав Аргентину "найважливішим міжнародним партнером". Менему вдалося також поліпшити відносини з Великою Британією, погодившись ділити прибутки від експлуатації нафтових родовищ у спірних районах у пропорції 50:50.