Сторінка
6
Ситуація ускладнювалася тим, що офіційний Вашингтон занадто перебільшував міру кубинського і радянського втручання у центральноамериканські справи, спрямовуючи свої зусилля на подолання наслідків конфлікту - розповзання марксизму в Західній півкулі, а не на усунення його витоків - безвідрадного животіння абсолютної більшості населення.
Реальне ж становище кастрівської Куби (111 тис. кв. км, 11,5 млн. чол.), що так і не стала справжнім регіональним "центром сили", погіршувалося з кожним роком. Щорічні темпи приросту острівної економіки протягом 70-х рр. зменшилися з 10 % до 4 %, гостро відчувався дефіцит продовольства, палива, житла і траспорту, які значно подорожчали, а ліквідація дрібного підприємництва створила численний і нужденний люмпен-пролетаріат. Ситуація стала катастрофічною, коли після відвідин Гавани у 1989 р. М.Горбачов помітно зменшив Кубі допомогу (на той час країна отримувала щорічно радянських субсидій на 6 млрд. дол.), а торгівля з країнами Центрально-Східної Європи повністю припинилася. Громадські служби на острові прийшли в занепад, промислові підприємства масово закривалися внаслідок нестачі палива, а також замовлень, не виплачувалась зарплата робітникам і службовцям, посилилась еміграція.
Але, запровадивши режим жорсткої економії, режим Фіделя Кастро вистояв, незважаючи на триваючу економічну блокаду з боку США. Більш того, в останні роки кубинська економіка стала однією з найдинамічніших у Л.А.: ВНП країни у 1999 р. виріс на 6,2 %, а у 2000 р. - на 5,5 %, На рубежі 80-90-х рр. опозиційно налаштовані елементи громадськості спробували зареєструватися у законному порядку на підставі конституції та Закону про асоціації, створивши Соціал-демократичну партію, Кубинську партію за права людини та ін. Але уряд відмовив їм у реєстрації, час від часу піддаючи репресіям активних прибічників опозиційних організацій. Більшість радикальних противників режиму скористались лібералізацією еміграційного законодавства в середині 90-х рр. і залишили острів.
Найсерйозніші міжнародні потрясіння в Центральній Америці відбулися після перемоги в Нікарагуа (129,5 тис. кв. км, 5 млн. чол.) 19 липня 1979 р. Сандіністської народної революції. У Державній раді післясомосівської Нікарагуа від початку провідну роль відігравало марксистсько-ленінське керівництво Сандіністського фронту національного визволення, найвпливовішими представниками котрого були прибічники жорсткої лінії - засновник організації Томас Борхе та брати Умберто і Даніель Ортеги. Щоправда, вони виявилися набагато прагматичнішими від своїх кубинських і радянських однодумців, дозволивши певний рівень політичного плюралізму і зберігши приватну власність, але прагнули до побудови соціалістичної держави й не бажали ділитися з ким-небудь реальною владою.
Сандіністська революція співпала в часі з приходом до влади на крихітній Гренаді (340 кв. км, 90 тис. чол.) в результаті народного повстання марксистського Руху Новий Джуел (Об'єднаний похід за заможність, освіту і визволення), котрий відразу ж встановив дипломатичні відносини з Кубою, СРСР, а також розпочав спільно з Гаваною будівництво міжнародного аеропорту військово-стратегічного значення. Ще в одній англомовній карибській державі - Ямайкі (11 тис. кв. км, 3 млн. чол.) лівий уряд Народної національної партії на чолі з Майклом Менлі тоді націоналізував більшу частину видобутку бокситів і пішов на зближення з Кубою та СРСР. У Сальвадорі (21 тис. кв. км, б млн. чол.) в травні 1980 р. шляхом укладення військово-політичного союзу п'яти повстанських організацій за участю компартії був створений Фронт національного визволення імені Фарабундо Марті, котрий на початку наступного року розпочав генеральний наступ проти урядових військ. Активізувалася партизанська боротьба у Гватемалі (109 тис. кв. км, 11,5 млн. чол.), де чотири повстанські організації у 1982 р. сформували Гватемальську національну революційну єдність.
США не забарилися з гострою і явно неадекватною реакцією: всупереч власним демократичним принципам вони спільно з військовим режимом Аргентини взяли на себе організацію, підготовку та утримання антисандіністських сил ("контрас") у Гондурасі й Коста-Ріці, здійснювали військово-морську і економічну блокаду Нікарагуа, в 1984 р. Вашингтон навіть здійснив мінування нікарагуанських портів, водночас здійснювалася прискорене переозброєння гондураської й сальвадорської армій. Міжнародний суд 00Н у Гаазі недвозначно засудив силові акції США, проте Вашингтон у жовтні 1985 р. сповістив ООН про відмову від визнання обов'язковості юрисдикції суду з будь-яких питань міжнародного права.
У випадку з Гренадою Вашингтон надто не церемонився: скориставшись міжусобицями в революційній верхівці країни, жертвою котрих став прем'єр-міністр Моріс Бішоп, американський експедиційний корпус наприкінці жовтня 1983 р. висадився на острові й припинив соціалістичне експериментування. Проте Рейган не відважився на відкриту військову інтервенцію в Нікарагуа, а "контрас" не вдалося захопити жодного крупного населеного пункта на території країни. Сусідні з конфліктним регіоном латиноамериканські держави схилялися до мирного урегулювання на підставі визнання всіх фактично існуючих урядів, самовизначення і скорочення озброєнь.
У 1983 р. Мексика, Венесуела, Колумбія і Панама для реалізації цього плану створили так звану Контадорську групу (від назви колумбійського острова, де збиралися їхні керівники), і хоча США вдалося відмовити від участі в ній уряди Гондурасу, Гватемали і Сальвадору, справа урегулювання зрушила з місця. Зусиллями президента Коста-Ріки Аріаса Санчеса, що отримав за це Нобелівську премію миру, 7 серпня 1987 р. за участю президентів Гватемали, Гондурасу, Нікарагуа і Сальвадору було укладено угоду щодо припинення вогню, розгортання діалогу з неозброєною опозицією та здійснення процесу політичної демократизації. На сальвадорській зустрічі керівників цих країн 13-14 лютого 1989 р. Д.Ортега пообіцяв не пізніше 25 лютого 1990 р. провести в Нікарагуа демократичні вибори, а на наступному саміті 5-7 серпня того ж року було досягнуто нормалізації нікарагуансько-гондураських відносин і підписаний план добровільної демобілізації контрас.
Але процес центральноамериканського урегулювання ледь не був зірваний черговим наступом сальвадорських повстанців у листопаді 1989 р., коли під загрозою опинилася столиця країни. З великими зусиллями тоді вдалося зобов'язати конфліктуючі сторони дотримуватися раніше досягнутих домовленостей, для контролю над чим були запрошені інспекції ООН і ОАД. На президентських виборах у Нікарагуа переміг кандидат від Опозиційного національного союзу Віолетта Барріос де Чаморро, що взяла курс на національне примирення, залишивши в руках сандіністів керівництво армією та безпекою. Через 8 років влада в країні демократичним шляхом перейшла до правоцентристського Народно-республіканського альянсу (сандіністи впевнено посідають друге місце на політичній арені), який пообіцяв перетворити Нікарагуа в житницю Центральної Америки і вивести її на цивілізований шлях розвитку. На президентських виборах 4 листопада 2001 р. у жорсткій боротьбі з Умберто Ортегою перемогу здобув Енріке Гулагос - лідер провідної організації альянсу, Конституціоналістської ліберальної партії, створеної ще в 1970 р. колишніми функціонерами правлячої тоді кишенькової партії клану Сомоси.
Завантажити реферат