Сторінка
5

Латинська Америка на сучасному етапі розвитку

На південь від Колумбії розташовані андські республіки Еквадор (283,6 тис. кв. км, 13 млн. чол. на 2000 р.), Перу (1,285 млн. кв. км, 27 млн. чол.) і Болівія (1,099 млн. кв. км, 8 млн.чол.), де в останні десятиліття спостерігалися безкінечні повороти від цивільного правління до військового і навпаки, а також не менш тривожні проблеми альянсу між цивільними лідерами і військовими. Після нетривалого перебування при владі в 70-і рр. реформістське налаштованих військових, які створили держсектор в економіці й забезпечили перехід до відносно стійкої багатопартійної системи, політична влада переходила від представників лівоцентристського напрямку до правоцентристських партій і навпаки, проте жодна з них не мала більшості в парламенті.

Наприкінці 90-х рр. жорсткі заходи, продиктовані ринковою економікою, зокрема, доларизація грошового обігу в країні, спричинили невдоволення населення. Кампанія громадянської непокори, ініційована Конфедерацією індіанських національностей Еквадору, переросла у державний переворот. Індіанці - учасники маршу протесту на Кіто в січні 2000 р., за підтримки військових, захопили будинок парламенту. До правлячої хунти увійшов і лідер індіанців Антоніо Варгас, але міністр оборони генерал Карлос Мендоса невдовзі передав владу віце-президенту, банановому магнату Густаво Нобоа, чиї повноваження триватимуть до 2003 р.

В Перу після урядування військових у 1980 р. до влади повернувся лідер центристської націоналістичної партії Народна дія Белаунде Террі. Він демонтував рештки збудованої військовою хунтою корпоративної держави і взяв курс на лібералізацію економіки та зміцнення демократичних інститутів. Однак Белаунде не зміг впоратися з інфляцією, до того ж у країні активізувався повстанці - 5-тисячне марксистське партизанське формування "Сендеро лумінозо" та Революційний рух імені Тупака Амару.

В результаті виборів 1985 р. до влади прийшла лівоцентристська Перуанська апристська партія, а президентом став її молодий і динамічний лідер Алан Гарсія, що проголосив курс на пріоритет національних інтересів у внутрішній і зовнішній політиці. Він відмовився сплачувати всі проценти іноземним інвесторам, після чого Всесвітній і Міжамериканський банки тимчасово закрили свої кредитні лінії, до того ж у Гарсії почалися тертя з армією, коли президент вирішив скоротити військовий бюджет і розслідувати вбивство 300 чоловік у в'язниці Ліми. Збройні сили і праві політики за таємної підтримки з боку США розхитали уряд Гарсії, а потім скинули його.

Розчарування народу в традиційних політиках відбилося на обранні в червні 1990 р. президентом Перу сина японського імігранта Альберто Фухіморі, раніше зовсім невідомого в широких колах. Наступного року він запровадив надзвичайний стан і приступив до політики жорсткої економії засобів, водночач лібералізувавши економіку та денаціоналізувавши державні підприємства. У квітні 1992 р. за підтримки військових Фухіморі розпустив конгрес, призупинив дію конституції й отримав диктаторські повноваження. Того ж року в результаті успішної антипартизанської операції за грати потрапив лідер "Сендеро лумінозо" Абімаель Гусман.

Фухіморі вдалося призупинити падіння обсягу виробництва і знизити інфляцію з астрономічних до просто великих показників. Тому в 1995 р. він вдруге був обраний президентом Перу, перемігши колишнього генерального секретаря ООН Хав'єра Переса де Куельяра, а наступного року примусив конгрес усупереч конституції дозволити йому блотуватися втретє. Однак під час виборчої кампанії в квітні-травні 2000 р. різко загострився конфлікт між владою і опозицією, котра заявила про відсутність демократичних гарантій і закликала виборців до бойкоту виборів, які фактично мали безальтернативний характер. Офіційно Фухіморі переміг, але опозиція не визнала результати виборів і, зрештою, змусила його до втечі в Японію в грудні того ж року. На президентських виборах 3 червня 2001 р. у Перу переміг кандидат лівоцентристського руху “За майбутнє Перу” Алехандро Толедо.

В Болівії період військового правління закінчився, коли у жовтні 1982 р. збройні сили передали важелі правління лівоцентристському уряду Демократичної народної єдності, що перемогла на виборах двома роками раніше. Але ліві не змогли виробити послідовної стратегії виходу країни з глибокої економічної й політичної кризи, внаслідок розбіжностей усередині правлячого блоку в 1985 р. уряд пішов на дострокові вибори, що принесли перемогу Націоналістичному революційному руху, а його лідер і засновник Пас Естенсоро четвертий раз став президентом країни. Шляхом здійснення жорсткої неоліберальної політики, приватизації державної власності та залучення іноземних капіталовкладень йому і Санчесу де Лосада (президент у 1993-1997 рр.) вдалося добитися стабілізації фінансово-економічного становища країни, різкого зниження інфляції та помірного економічного зростання.

Хоча в 1997 р. президентом Болівії став екс-диктатор генерал Уго Бансер, засновник правоцентристської Націоналістичної демократичної дії, в міру консолідації політичної демократії та стабілізації економіки крайня фрагментація і поляризація партій почала зменшуватися, а ідеологічні відмінності між провідними з них поступово стиратися. Незважаючи на внутрішню неоднорідність, Націоналістична демократична дія, Націоналістичний революційний рух і Лівий революційний рух висловлюються за подібну неоліберальну економічну політику і самостійний міжнародний курс.

4. Центральноамериканський конфлікт і його урегулювання.

У той час як у 80-90-і рр. XX ст. практично всі південноамериканські держави стали на шлях неоліберальної модернізації економіки і формування плюралістичної політичної системи, прискореної інтеграції та впевненого виходу на зовнішньополітичний ринок, Центральна Америка протягом останньої чверті минулого століття звертала увагу всього світу кривавими громадянськими війнами, гучними політичними вбивствами, жахливим терором ультраправих воєнізрваних угруповань, перетворенням у перевалочний пункт світової наркоторгівлі.

Тогочасна Центральна Америка стала осередком притаманних усьому регіону економічних і політичних проблем, реалізація програми "Союз заради прогресу" тут мала ще менші здобутки, ніж у Південній Америці. Економічне зростання 70-х рр., яке спиралося на середній клас, що розширювався, притінилося внаслідок загального світового спаду, а місцеві олігархії відчайдушне трималися за владу, не бажаючи піти на найменші поступки і реформи.