Сторінка
4

Латинська Америка на сучасному етапі розвитку

1 січня 1994 р. у південному штаті Чіапас спалахнуло збройне повстання індіанців, що заявили про створення Сапатистської армії національного визволення, яка вимагає від уряду розширення соціальних і політичних прав корінного населення. Країною прокотилася хвиля терористичних акцій, були вбиті генеральний секретар правлячої Інституційно-революційної партії та її кандидат у президенти. Додатковим дестабілізуючим фактором стали дані про причетність екс-президента Салінаса де Гортарі та його брата до корупції й торгівлі наркотиками. Політична нестабільність викликала втечу капіталів, і в грудні того ж року Мексику вразила жахлива фінансова криза. Наслідки її тією чи іншою мірою були ліквідовані лише наприкінці 1997 р. завдяки наданню США і МВФ гарантійної позики у 50 млрд. дол., забезпеченої нафтовими запасами країнами.

Мексика досить швидко просунулася до політичного плюралізму, свідченням чого стала перемога на президентських виборах 2 липня 2000 р. кандидата правоцентристського Альянсу за зміни Вінсенте Фокса, цей же блок отримав більшість у парламенті країни. Тісні зв'язки Мексики зі США та Канадою сприяють довгостроковим перспективам зростання і дають новим лідерам країни додатковий стимул для проведення реформ.

3. Андські країни.

Після серйозних випробувань, які випали у 60-і рр. на долю демократії у Венесуелі (912 тис. кв. км, 24 млн. чол.), окреслилася тенденція до формування двохпартійної системи (соціал-демократична Демократична дія і Соціально-християнська партія) за формального збереження багатопартійності. Поперемінне чергуючись біля влади, суперничаючи між собою і водночас кооперуючись. Демократична дія і Соціально-християнська партія здійснювали багато в чому подібний суспільно-економічний курс, який спирався на нафтові доходи. Їхнє вміле використання забезпечувало 10-15 % виробниче зростання, соціальний мир і політичну стабільність, пік котрої припав на 70-і рр.

Але у 80-і рр. у народному господарстві Венесуели позначилися застійні явища, спричинені різким падінням цін на нафту на міжнародному ринку, неефективною роботою націоналізованих підприємств і розтратництвом та коррупцією у вищих ешелонах влади. Своєрідним детонатором соціального вибуху стали спроби президента Карлоса Переса приступити до структурної перебудови за рецептами МВФ. У 1989 р. повстали мешканці бідняцьких кварталів венесуельської столиці, а в сільській місцевості активізувалась партизанська боротьба. У 1992 р. відбулися дві спроби державного перевороту, а наступного року К.Перес змушений був піти у відставку під зливою звинувачень у злочинному використанні влади.

На хвилі загального невдоволення традиційними партіями на президентських виборах б грудня 1998 р. переміг не висуванець істеблішменту, а безкомпромісний борець із соціальною несправедливістю, колишній бунтівний підполковник Уго Чавес, якому вдалося згуртувати навколо себе ряд лівих та лівоцентристських організацій, що створили Патріотичний полюс. Його основою є Рух V Республіка, що прагне створення дійсно демократичного суспільства соціальної справедливості, яке втілило б у життя мрії й ідеали С.Болівара. В економічній сфері передбачається посилення ролі держави в стратегічних галузях, включно з нафтовою, подальша інтеграція у світову господарську систему, але на справедливіших умовах з урахуванням національних інтересів, зміцнення зв'язків з ОПЕК і запровадження мораторія на сплату зовнішньої заборгованості. Показовим для зовнішньої політики президента Чавеса стало укладення ним восени 2000 р. з Ф.Кастро сенсаційного контракту про поставки на Кубу протягом 5 років 53 тисяч барелів сирої нафти щоденно (третина кубинських протеб) на бартерній основі та з правом Гавани на реекспорт частини придбаної нафти.

Колумбія (1,139 мли. кв. км, 40 млн. чол. на 2000 р.) пишається тим, що її політична система побудована на зразок демократії СІЛА, проте консервативна еліта завжди забезпечувала збереження влади за собою Після повалення диктатури Рохаса Пінілья у 1958 р. в країні почався тривалий період переходу від авторитаризму до демократії, коли при владі почергово перебували Ліберальна і Консервативна партії. Президенти-ліберали Барко Варгас і Гавіаріа Трухільйо (1986-1994 рр.) реалізовували неоліберальну модель розвитку, широко використовували монетаристські методи, виступали за відкритість та інтернаціоналізацію економіки, стимулювання іноземних капіталовкладень та репатріацію колумбійського капіталу. Сампер Пісано (1994-1998 рр.) поряд із цим виступав за певне посилення державного регулювання економіки і соціальний захист населення.

Однак великої шкоди Ліберальній партії та президенту Самперу, особливо за кордоном, завдали звинувачення у зв'язках з наркомафією. Найвигіднішою сферою колумбійської економіки стала торгівля кокаїном, а її заправили не лише нажили величезні багатства, які навмисно демонстрували, а й створили державу в державі на північному заході країни, зокрема в містах Медельїн і Калі, де вони правили, спираючись на британських, ізраїльських та інших найманців, і створювали більше робочих місць з вищою зарплатою, ніж уряд у сфері своєї компетенції.

Лише вбивство в 1989 р. Луїса Карлоса Галана, ймовірного чергового президента Колумбії, примусило всіх звернути увагу на сповзання країни до захоплення державної влади зловісним картелем. Однак президент Барко з огляду на лівонаціоналістичну опозицію побоявся прийняти військову підтримку від Джорджа Буша. Коли було заарештовано 12 тис. осіб, причетних до наркомафії, і їм загрожувала видача США барони у відповідь пообіцяли вбивати суддів, державних чиновників і дітей за кожного затриманого наркоділка. Ці погрози виглядали реальними, і Верховний Суд Колумбії змушений був визнати недійсним договір 1979 р. зі США про видачу злочинців.

Ще однією кричущою проблемою країни залишається ліворадикальний партизанський рух, який не припиняється з кінця 40-х рр. Щоправда, в 1985 р. президенту-консерватору Бетанкуру Куартаса вдалося досягти угоди з повстанцями, котрі дістали право на легальну політичну діяльність. Однак скористалися ним не всі ліворадикальні угруповання, хоча Демократичному союзу М-19 на виборах до Конституційної асамблеї в грудні 1990 р. вдалося отримати 27,5 % і посісти друге місце в країні. Масовий ультраправий терор перекреслив урядові зусилля щодо досягнення національного примирення, найвпливовішою лівою військово-політичною організацією є близькі до компартії Революційні збройні сили Колумбії (10-12 тис. чол.), очолювані ветераном повстанського руху Мануелем Маруландою. Геваристська Армія національного визволення налічує біля 3 тис. бійців, причому до своєї загибелі в 1998 р. нею командував священник-єзуїт Мануель Перес. В останні роки консервативний уряд президента Андреса Пастрани активізував пошуки миру з партизанами, проте кардинальне вирішення цього завдання зостається проблематичним.