Сторінка
4

Країни північної Європи у міжвоєнний період

У сільському господарстві йшов процес розшарування на заможних і збіднілих селян. Число бідняцьких дворів з наділом до 2 га нараховувало близько 124 тис., а в 1929 р. таких господарств було вже 166 тис., тобто половина усіх сільських господарств. В їх розпорядженні було лише 11% землі.

Стабілізація в промисловості супроводжувалась раціоналізацією, нарощуванням темпів виробництва в паперово-целюлозній, хімічній галузі. Занепадали суднобудівна, металообробна, в розвитку яких іноземний капітал не був зацікавлений.

У робітничому русі у цей період мало місце зміцнення центристської течії, що привело до злиття в 1927 р. НРП і НСРП в одну партію – Норвезьку робітничу партію. Позиції Норвезької Комуністичної партії в робітничому русі були надто слабкими. Уряд Люкке (1926-1928 рр.) міг вільно проводити свою антиробітничу політику: він видав закон про тюремне ув’язнення за “підбурювання до страйків”, про захист штрейкбрехерів та ін.

НРП стає провідною партією в політичному житті країни. На виборах 1927 р. вона отримала в стортингу 59 місць із 150. НРП залишалася в опозиції. Уряд очолив лідер партії Венстре Л. Мовінкель (1928-1931 рр.)

Економічна криза в Норвегії почалась у 1930 р. Промислова продукція скоротилась у 1932 р. на 38%, зовнішня торгівля – на 37-40%, стали на прикіл кораблі загальним тоннажем в 1,4 млн. т. Терпіли фінансовий крах банки. Число безробітних сягнуло 200 тис. чол. Зарплата робітників в промисловості була знижена на 20%, а в сільському господарстві – у 2-3 рази. Під час локауту підприємців у 1931 р. було звільнено з роботи 86 тис. робітників.

У розпал економічної кризи відбулася зміна уряду. У 1931 р. уряд очолив лідер партії Буннепарті Кольстад, який намагався за рахунок робітників покращити економічне становище селянства.

У роки економічної кризи, коли значні верстви населення відчули погіршення свого матеріального становища і проявляли проти цього протест, вимагали “Хліба і роботи!”, з’явились напівфашистські і фашистські організації. Вони стали на захист населення проти “процентного рабства” і т. д. У 1931 р. була створена партія “Північне народне відродження“, лідером якої став військовий міністр Норвегії Квіслінг. Він став на захист штрейкбрехерів, почав залучати військо для розправи зі страйкарями.

Уряд Кольстада з ініціативи Квіслінга у 1931 р. почав окупацію Східної Гренландії з метою розширення “життєвого простору”. Міжнародний суд у 1932 р. змусив Норвегію відшкодувати Данії збитки від окупації острова. Норвегія змушена була відмовитись від окупації Гренландії. Це був сильний удар по фашистській політичній течії, яка так і не змогла знайти більш-менш серйозної опори в Норвегії.

У 1933 р. після чергових виборів до стортингу був сформований новий уряд, який очолив лідер партії Венстре Л. Мовінкель.

З весни 1935 р. Норвегія стала виходити з економічної кризи. Мало місце пожвавлення в тих галузях промисловості, які працювали на експорт своєї продукції: целюлозній, кольорових металів, хімічній. Зріс обсяг міжнародних морських перевезень вантажів. Сільське господарство і рибальство ще переживали застій.

У березні 1935 р. був сформований уряд Ю. Нюгорсволла, представника НРП. Його називали “робітничим урядом”. Цей уряд надавав допомогу фермерам в подоланні кризи, збільшив ціни на сільгосппродукти, запроваджував громадські роботи, які так і не привели до подолання безробіття. Разом з тим, уряд забороняв страйки робітників, як це мало місце в лісовій промисловості і на транспорті.

У зовнішній політиці Норвегія стала на шлях нейтралітету. В торгівлі проводився курс на економічне зближення з іншими північними країнами Європи. Норвегія на основі нейтралітету відмовилась від застосування санкцій проти агресорів, від долучення до системи колективної безпеки в Європі. Цей курс був ще раз підтверджений на нараді скандинавських країн в Осло в 1938 р. Норвезькі політики вважали, що майбутня війна їх обмине, а від неї вони отримають такі ж прибутки, як і від Першої світової війни. Спроби Комуністичної партії Норвегії створити в Скандинавії єдиний антифашистський Народний фронт успіху не мали.

5. Економічне і соціально-політичне становище Швеції у міжвоєнний період

У роки Першої світової війни Швеція займала позицію нейтралітету, що давало їй можливість торгувати з обома воюючими блоками держав. Шведська буржуазія за роки війни збагатіла, а робітничий клас потерпав від дорожнечі на продукти харчування. Карткова система не вирішувала цієї проблеми.

У політичному житті Швеції сильні позиції займала Соціал-демократична партія, яка мала більшість голосів у риксдазі і входила до коаліційного уряду. Під впливом революційних подій в Європі парламент у кінці 1918 р. прийняв проект реформ, з яких були схвалені такі: про обмеження прав короля і запровадження демократичної виборчої системи, введення 8-годинного робочого дня, скорочення строку служби в армії.

На 1920 рік шведські робітники домоглися ряду поступок у зарплаті, розширили свої політичні права. Робітничий рух пішов на спад. Віра в можливість парламентським шляхом вирішити усі соціальні проблеми оволоділа широкими верствами населення.

Прихід до влади соціал-демократів у 1922 р. був цілком закономірним. Уряд Брантінга спробував здійснити ряд реформ, у т. ч. в податковій системі, житловому питанні і навіть став на шлях соціалізації промисловості. Спроби приєднати в 1920 р. до Швеції Аландські острови зазнали поразки. Не зміг соціал-демократичний уряд довести до кінця оголошені реформи. За таких умов відставка уряду Брантінга стала неминучою.

Новий уряд сформував “безпартійний” де Геєр, який невдовзі був замінений консервативним урядом фон Сюдова. У 1921 р. СДПШ знову було доручено формувати уряд. І на цей раз Брантінг не виконав обіцянок щодо соціальних реформ.

Іноземний капітал (німецький та американський) активно проникав в економіку Швеції, особливо в целюлозну, залізорудну, машинобудівну і воєнну. Це дозволило їх значно модернізувати. У цілому, в 1925 р. Швеція досягла довоєнного рівня в промисловому виробництві, і воно продовжувало зростати аж до світової економічної кризи 1929-1933 рр. В Швеції навіть заговорили про початок “другого періоду величі”.

Саме в цей період при владі в Швеції були соціал-демократи. Це було в певній мірі винятком серед інших скандинавських країн. Соціал-демократи проводили солідні загальнонаціональні акції типу: про введення “сухого закону”, про оборону, про роззброєння, про допомогу безробітним та ін.