Сторінка
1

Економічне і соціально-політичне становище Чилі у міжвоєнний період

Економіка Чилі розвивалась по двох основних напрямках: сільськогосподарське і гірничо-видобувне виробництво (головним чином, мідь і селітра). В економіці Чилі панував англійський капітал. Його інвестиції досягли 331 млн. доларів, а інвестиції США становили лише 15 млн. доларів.

Після Першої світової війни США активізували проникнення свого капіталу в Чилі. Уже на 1920 р. його сума досягла 200 млн. доларів, а на кінець 1939 р. – 700 млн. доларів, обігнавши англійські капіталовкладення. Американський капітал заволодів гірничо-видобувною промисловістю, банками, залізницями, пароплавними лініями. Чилійська дрібна буржуазія не витримувала конкуренції і розорювалась. Із 3196 промислових підприємств 1412 належали американським і англійським монополістам.

Іноземний капітал сприяв створенню і розвитку в Чилі хімічної, цементної, текстильної, швейної і м’ясної промисловості. Це привело до появи і формування чилійського пролетаріату, який відзначався найбільшою політичною активністю серед інших країн Латинської Америки.

Така ситуація була зумовлена надзвичайно низькою зарплатою робітників і дорожнечею продуктів харчування та комунальних послуг.

Латифундисти забезпечували обробіток лише 20% землі, а решта використовувалась під пасовища. Продуктивність сільського господарства була дуже низькою. Більшість селян мали не більше 1 га землі, а решта була батраками з невеличким земельним наділом. За земельний наділ вони відробляли у власника землі до 265 днів на рік.

Після Першої світової війни впав попит на мідь, селітру. Це призвело до безробіття і голоду сотень тисяч робітників. У Сант-Яго відбувся масовий мітинг проти голоду. Страйки робітників, демонстрації студентів, селянські виступи – це основні напрямки боротьби в чилійському суспільстві за свої права. Робітники вимагали націоналізації селітряної промисловості. Найпомітнішим був страйк на селітряних розробках влітку 1925 р. у Ла Коруньї. Урядові війська вбили понад 2 тис. страйкарів.

Профспілковий рух Чилі був представлений Робітничою федерацією, яку очолював Л. Рекабаррен. Політичними організаціями робітничого класу були Соціалістична робітнича партія і з 1922 р. – Комуністична партія Чилі.

У 1920 р. на президентських виборах перемогу здобув кандидат ліберального союзу А. Алесандрі. Власне, він не добрав трохи голосів, але за підтримки Соціалістичної партії Верховний суд затвердив А. Алесандрі президентом Чилі. Консерватори, які до цього часу були при владі, зазнали поразки.

5 вересня 1924 р. воєнна хунта повалила владу А. Алесандрі. Однак через чотири місяці і ця хунта була відсторонена від влади новою воєнною хунтою, яка відновила владу А. Алесандрі. У серпні 1925 р. Конгрес Чилі прийняв нову конституцію, яка закріпила основні демократичні права і свободи громадян. Відновлення конституційного ладу дозволило вийти із підпілля Комуністичній партії, хоч переслідування робітничого руху не припинялися.

У лютому 1927 р. ставленик США полковник К. Ібаньєс здійснив державний переворот. Репресії проти робітничих організацій розпочалися по усій країні, його називали “чилійським Муссоліні”. За його правління була спроба підкупити робітничий клас, передавши йому 2% прибутків капіталістів. Цій же меті було підпорядковане рішення про заснування корпоративних організацій. Однак уже в 1929 р. цей процес припинився. Не виправдала себе і політика кредитування селян для купівлі ними землі.

Світова економічна криза з великою силою насунулась на Чилі. Виплавка міді у 1932 р. скоротилась з 320 тис. т до 103 тис. т в 1929 р. Експорт Чилі у 1932 р. порівняно з 1929 р. скоротився у 8 разів, а імпорт – у 7,5 разів.

Фінансова криза спонукала уряд до припинення виплат по іноземних позиках. Кількість безробітних досягла в 1932 р. 350 тис. чол. (із 4 млн. населення Чилі). Зниження зарплати промислових робітників досягло 40%.

На чисельних мітингах робітників звучали вимоги відставки диктатора Ібаньєса. Диктатор був змушений відмовитися від влади і втік в Аргентину. У грудні 1931 р. президентом став Х. Монтеро. Однак це не зменшило політичної напруги. 23 серпня 1931 р. в Чилі почався загальний страйк. Мало місце заворушення в армії, на флоті. На кораблях у порту Кокімбо були підняті червоні прапори, обрані матроські комітети. У повстанні взяло участь понад 10 тис. моряків. Урядові сили жорстоко придушили повстання. 20 чоловік було розстріляно, 10 тис. чол. було віддано до суду, сотні учасників повстання були засуджені до каторжних робіт або до ув’язнення.

4 червня 1932 р. почалося повстання воєнного гарнізону столиці. Повсталих солдатів підтримали робітники, дрібна міська буржуазія, студенти. Уряд Монтеро пішов у відставку. Владу в Чилі захопили Девіла і Грове. У країні почалися масові демонстрації, під час яких демонстранти вимагали ліквідувати американську селітряну компанію “Косач”. 12червня 1932 р. Девіла був змушений вийти зі складу уряду.

Новий уряд Чилі очолив Грове. Він проголосив Чилі “соціалістичною” республікою. Він обіцяв амністію політв’язням, встановити контроль над зовнішньою і внутрішньою торгівлею, ліквідувати американську селітряну компанію “Косач”, звільнити орендарів від старої заборгованості, забезпечити населення продуктами харчування і т.д. Однак нічого із передвиборної програми Грове не виконував.

З 4 до 16 червня 1932 р. в столиці Чилі Сант-Яго за пропозицією Компартії було створено 11 рад робітничих депутатів, які існували поруч з хунтою. “Соціалістичний” уряд Грове проіснував 2 тижні і був повалений реакційними силами. Ради були розігнані, робітничі організації піддавались репресіям.

На президентських виборах у жовтні 1932 р. перемогу здобув А. Алесандрі. Він відмовився ліквідовувати американську селітряну компанію “Косач”, а лише дав їй нову назву “Ковенса” (Корпорація по продажу селітри і йоду). Підтримав А. Алесандрі і фашистських заколотників в Іспанії.

У квітні 1935 р. прихильники ідеї соціалізму утворили в Чилі Соціалістичну партію, яка виступала за проведення соціальних реформ у країні. У тому ж році був утворений Народний фронт на основі об’єднання усіх профспілкових організацій, Комуністичної, Демократичної і Радикальної партії. 25 жовтня 1938 р. на виборах президента перемогу здобув кандидат Народного фронту професор П. Серда. Це була перша перемога демократичних сил у Латинській Америці.

Уряд Народного фронту створив належні умови для зростання впливу профспілок, були відновлені такі демократичні права, як право зборів, організацій, страйків та ін. Однак головне гасло Народного фронту: “Хліб, притулок, одяг!” так і не було здійснене. Заклики уряду до “замирення” і “співпраці” класів вносили елементи дезорганізації в робітничий рух. До того ж фашистські організації діяли в Чилі безперешкодно.

Тим не менше перемога Народного фронту означала перемогу антифашистського демократичного руху в одній із великих країн Латинської Америки.