Сторінка
3

Країни північної Європи у міжвоєнний період

Король погодився організувати новий парламентський уряд і провести вибори в фолькетінг на основі нового виборчого закону. Обіцяв король виконати й інші вимоги профспілок.

26 квітня 1920 р. відбулися вибори в фолькетінг. Більшість мандатів одержала партія Венстре (аграрна). Вона і сформувала уряд, який очолив Неєргор. СДПД була на другому місці за результатами виборів.

Уряд Неєргора дав волю спекуляції і “вільному підприємництву” в галузі торгівлі. Місцева промисловість була підірвана. СДПД значно збільшила свій вплив в сільських районах, потіснивши партію Венстре. На виборах 1924 р. СДПД і радикальна партія завоювали 75 мандатів проти 73 усіх інших буржуазних партій. Соціал-демократи вперше сформували свій уряд, який очолив Стаунінг.

Уряд Стаунінга зміцнив курс крони, збільшивши надходження до Національного банку за рахунок надзвичайного податку і податку на імпортні товари. Це призвело до загострення відносин між робітниками і підприємцями. Підприємці знизили зарплату. Робітники оголосили про загальний страйк, а підприємці – локаут.

18 березня 1925 р. почався загальний страйк. 25 квітня підприємці реалізували свою погрозу й оголосили локаут. Було звільнено з роботи 100 тис. робітників. Страйк продовжувався два місяці. 5 червня 1925 р. страйкарі пішли на запропонований підприємцями компроміс. Соціал-демократичний уряд не підтримав страйк, провівши однак ряд заходів по зняттю соціальної напруги в суспільстві: запровадив громадські роботи для безробітних, надав допомогу дрібним сільгоспробітникам. Це викликало опір буржуазії. Радикальна партія відмовила соціал-демократам в урядовій підтримці.

На грудневих виборах 1926 р. СДПД потерпіла поразку. Уряд знову сформувала партія Венстре. Він одразу ж ліквідував міністерство соціальних справ, скоротив соціальні витрати держави і муніципалітетів, знизив податки на нерухоме майно. У 1929 р. був прийнятий закон, який карав ув’язненням за участь у страйках. Підприємці отримали право на “вільне утворення цін на ринку праці”, тобто цей закон давав можливість капіталістам встановлювати зарплату на свій розсуд.

СДПД пішла на угоду з Консервативною партією заради відсторонення від влади партії Венстре. Вибори 1929 р. принесли перемогу СДПД (61 мандат). І на цей раз СДПД пішла на угоду з Радикальною партією. Був створений двопартійний кабінет Стаунінга-Мунка. Цей уряд був при владі 10 років.

Світова економічна криза частково захопила Данію лише в 1931 р. Вона мала проблеми із збутом продукції тваринництва в Англію, ціни на яку різко впали. Зарплата робітників була знижена лише на 20%. Але робітники Данії протестували і проти такого зниження зарплати, оголосивши про страйк. Промисловці з свого боку оголосили про локаут з 1 лютого 1933 р. Уряд Стаунінга прийняв тимчасовий закон про заборону страйків і локаутів.

У січні 1933 р. СДПД, партія Венстре уклали угоду, пішовши на взаємні поступки “компроміс Канслергад” (назва вулиці, де знаходився будинок Стаунінга): було зафіксовано вигідне для аграріїв співвідношення датської крони і англійського фунта, запроваджені високі закупівельні ціни на цукор, встановлені тверді квоти на утримання і забій свиней, що гарантувало збереження високих цін на свинину на внутрішньому ринку, знижений адміністративний податок для сільського населення.

В обмін на ось ці реальні економічні вигоди аграрії дали згоду не перешкоджати проведенню соціальних реформ, у т. ч. в області соціального страхування (тільки для членів лікарняних кас), закону про страхування по безробіттю.

Датська економіка суттєво змінилася, виросли такі галузі промисловості, як судно- і приладобудування, харчове машинобудування, гумова, хімічна, скло-керамічна і харчова галузі. Вони були конкурентоспроможними і зміцнили фінансово-економічне становище Данії.

Прихід у Німеччині до влади фашистів сприяв виникненню фашистських організацій і в Данії. Соціальною базою їх були заможні селяни. Противниками фашизму в Данії були соціал-демократи і комуністи. На виборах 1935 р. СДПД отримала переконливу перемогу, мала більшість депутатських місць у фолькетінзі. Це дозволило уряду Стаунінга розпочати в 1937 р. процес перегляду конституції країни. Але плебісцит 1939 р. з цього питання соціал-демократи програли.

У зовнішній політиці Данія у передвоєнні роки робила все можливе, щоб не погіршити відносини з Німеччиною: Данія голосувала проти засудження Німеччини Лігою Націй за переозброєння армії, негативно поставилась до створення системи колективної безпеки в Європі, підписала в 1939р. Пакт про ненапад з Німеччиною. Цей Пакт не тільки не забезпечив безпеки Данії, але і політично і психологічно підготувала політику непротивлення загарбницьким діям Німеччини.

4. Економічне і соціально-політичне становище Норвегії у міжвоєнний період

Норвегія у роки Першої світової війни не брала участі в бойових діях на стороні жодної військової коаліції. У той же час суттєво зросли її торговельні відносини з обома воюючими блоками держав, що дало можливість прискорити розвиток промислового виробництва й отримати значні прибутки. З країни боржника з пасивом в 1 млрд. крон у 1913 р. Норвегія перетворилася у країну кредитора з активом в 1,31 млрд. крон у 1919 р. Зросли інвестиції в норвезьку економіку Англії, США. Виникли нові галузі промисловості: електрохімія та електрометалургія, збільшилися капіталовкладення в суднобудування.

Значні соціально-економічні зміни відбулись і в норвезькому селі: збільшився прошарок заможних селян, оборотний капітал яких за роки війни зріс у 5 разів, а чистий прибуток – у 3,5 рази.

Разом з тим, у Норвегії мали місце зростання цін на продукти харчування, які випереджали ріст зарплати. Тому в Норвегії розгорнувся рух за надбавку до зарплати за дорожнечу.

Незабаром після закінчення війни в країні почалась економічна криза, скоротилось судноплавство, різко зменшилась кількість закордонних замовлень. Почало зростати безробіття. Економічна криза 1920-1922 рр. почалася з інфляції, захопила з часом промисловість, сільське господарство. Уряд Кнудсена не пішов після закінчення війни на відміну заборонних ввізних мит, ідучи назустріч інтересам судновласницької буржуазії і англійських монополій, зацікавлених у збереженні великого обсягу перевозом у країну. Загальна сума імпорту в 1919-1920 рр. зросла порівняно з довоєнними роками більше ніж у 5 разів.

Погіршення економічного становища в країні призвело в 1921 р. до зниження зарплати в промисловості. Число зареєстрованих безробітних досягло 65 тис. чол. Робітники почали страйкувати. Підприємці оголошували локаути.

Основними політичними партіями в Норвегії були Ліберальна партія, Венстре (партія великих землевласників) – “Буннепарті”, Консервативна партія “хьойре” і Норвезька робітнича партія. Після війни уряд очолювали консерватори. Робітничий клас був розколотий, не мав єдиної політичної організації. Підприємці не йшли на задоволення його вимог про підвищення зарплати. На 1924 р. страйковий рух робітників зазнав поразки.

У період стабілізації економіки норвезька буржуазія продовжувала наступ на робітничий клас: загальне скорочення зарплати досягло за ті роки 30-40%, локаути і тепер були звичним явищем.