Сторінка
2

Країни північної Європи у міжвоєнний період

СДРП орієнтувалась на німецький “досвід” і не відкидала можливості революції і в Нідерландах, у зв’язку з чим нею були проголошені тези про соціалізацію промисловості, 8-годинний робочий день, загальне виборче право і демобілізація армії.

Католицька партія також заявила про необхідність соціальних реформ, у т. ч. про запровадження 8-годинного робочого дня, підвищення пенсій та ін. Для протидії революційним робітникам католицькі і кальвіністські лідери партії використали священиків. З цією ж метою в Амстердамі відбулась демонстрація протесту робітників, солдатів і матросів, яка була розігнана з допомогою збройних сил. Декілька робітників було вбито і поранено. СДРП виступила проти подальшого розвитку революції і зажадала “змусити революцію відступити від нідерландських кордонів”.

Страйкова боротьба в 20-х роках велась робітниками за економічні права. Чисельність членів профспілок зросла з 84 тис. чол. до 247 тис. чол. Це свідчило, що клерикальні партії втрачали позиції у християнських профспілках.

10 квітня 1919 р. була створена Комуністична партія Нідерландів. Вона не була чисельною. Одним із напрямків її діяльності була організація протесту проти допомоги білогвардійцям у Росії.

У 1919 р. соціальні реформи, яких вимагали усі політичні партії, стали реальністю. Був запроваджений 8-годинний робочий день, підвищені пенсії по старості й інвалідності, запроваджено Гентську систему соціального страхування (участь держави в страхуванні від безробіття членів профспілок). Страйковий рух спадав. У 1920 р. парламент прийняв закон про боротьбу проти “підступів революції”. Цей закон був спрямований, перш за все, проти лівих політичних сил Нідерландів.

У 1920 р. нідерландська промисловість отримала значно менше замовлень з-за кордону. Виробництво продукції скоротилося. Такий процес мав місце і в наступні роки. Це призвело до того, що в 1922 р. були значно скорочені витрати на соціальні потреби трудящих.

У 1924-1929 рр. в Нідерландах була економічна стабілізація. Підприємці стали на шлях обмеження зарплати робітників, допомоги по безробіттю, збільшення робочого дня, запровадження раціоналізації виробництва. Усі ці заходи мали зміцнити позиції буржуазії.

Нідерландська буржуазія посилила експлуатацію Індонезії, вивозила у значних розмірах з неї дешеву сировину і використовувала для свого збагачення дешеву робочу силу. Кількість мільйонерів за роки стабілізації зросла. Вони вкладали великі кошти в розвиток сільського господарства країни і в такі проекти, як осушення морської затоки Зуйдер-Зеє для створення там великих сільгоспугідь. На 1930 р. було осушено 20 тис. га морської затоки.

Нідерланди широко використовували інвестиції англійського, французького, німецького капіталу в свою економіку. Наприклад, німецькі концерни побудували в країні ряд воєнних заводів і зміцнили свої позиції в нідерландських банках. Нідерландський капітал з свого боку збільшував вкладення за кордоном, особливо в боротьбі за нафту. Це дало можливість встановити високу зарплату кваліфікованим робітникам, вирішити ряд інших соціальних проблем. Робітничий рух майже припинився. Вихід робітників із профспілок набув масового характеру. У профспілках залишилось 10% усіх робітників країни.

Економічна криза у 1929 р. докотилась і до досить благополучних в економічному і соціальному відношенні Нідерландів. Суднобудівництво скоротилось з 232 тис. т водотоннажності до 39 тис. т. В електро- і радіопромисловості з 32 тис. робітників на 1930 р. залишилося 9 тис. на 1932 р. Торгівля скоротилась, у результаті чого значно погіршилось матеріальне становище портових робітників Амстердама, Роттердама та інших міст. Спроби робітників організувати акції протесту були розігнані військовою силою.

1933 рік став останнім роком економічної кризи. У той рік зросло судно будівництво, збільшився оборот зовнішньої торгівлі. Експорт капіталу з Нідерландів зріс і досяг в 1938 р. 4 млрд. 818 млн. доларів. Прибутки, на капітали вкладені за кордоном і в колоніях, становили 425 млн. гульденів.

Найбільші прибутки отримували такі концерни, як “Ройял-Датч-Шелл” і маргариновий трест, “Юнілевер” та ін., а також ті компанії, що торгували з Німеччиною.

Разом з тим, рівень безробіття в Нідерландах і в другій половині 30-х років залишався досить високим. Безробітних використовували різні фашистські організації і, перш за все, “Націонал-соціалістичний рух Муссерта”. Фашисти ставили за мету приєднати Нідерланди до Німеччини. На виборах 1935 р. фашисти отримали 8% голосів виборців. За соціал-демократів на виборах 1937 р. голосувало 22% виборців, що дозволило їм у 1939 р. увійти до коаліційного уряду.

3. Економічне і соціально-політичне становище Данії у міжвоєнний період

За час Першої світової війни Данія суттєво збагатилась. Її продукція сільського господарства поставлялась У багато воюючих країн. Номінальна зарплата робітників у 1920 р. була в 4 рази вищою, ніж в 1914 р. Зростання цін за цей час було лише в 2,5 рази.

Робітничий клас Данії, знаючи про загальну тенденцію в Європі до запровадження 8-годинного робочого дня, також ставив це питання. 13 листопада 1918 р. в Копенгагені відбулась масова демонстрація, учасники якої зажадали від уряду вирішення цього питання в найближчий час. Соціал-демократична партія, враховуючи вимоги робітників, виробила “18 пунктів демократизації суспільства”. Серед них найважливішими були: запровадження 8-годинного робочого дня, контроль за банками і виробництвом, скасування обмежень військового часу, поліпшення соціального забезпечення, перегляд конституції, введення загального виборчого права, обговорення аграрного питання, упорядкування податкової системи та ін.

Уряд Цале, в якому були представники Соціал-демократичної партії, реалізував вимогу робітників про запровадження 8-годинного робочого дня. Робітники цим задовольнилися і вважали, що і інші їх вимоги уряд вирішить позитивно. Дійсно, в рамках “демократизації суспільства” було завершено ряд буржуазних реформ: обрання бургомістрів комун, ліквідація приватних гімназій, часткова земельна реформа, на основі якої до держави перейшли 25% землі великих власників та ін.

У політичному спектрі Данії було три основних партії: Радикальна, Венстре і Соціал-демократична партія. В робітничому русі керівні позиції займала СДПД, її членами були 110 тис. чол.

У зовнішній політиці у післявоєнний період було вирішено дві проблеми: надання Ісландії незалежності і приєднання (згідно проведеного в 1920 р. плебісциту) Північної частини Шлезвігу. У націоналістів було бажання приєднати і Південний Шлезвіг. Це означало для уряду Цале конфлікт з Німеччиною, на який він не пішов. Це привело до парламентської кризи. 27 березня 1920 р. був розпущений ригсдаг на пасхальні канікули, а король Крістіан Х дав відставку урядові. Це і був “пасхальний переворот”, який відкривав шлях до наступу на демократію.

29 березня 1920 р. СДПД і профспілки передали королю ультиматум – негайно скликати фолькетінг, погрожуючи загальним страйком. Профспілки зажадали також розширення виборчих прав, збереження компенсації за дорожнечу, створення рад на підприємствах, загальної політичної амністії.