Сторінка
3

Європейська регіональна інтеграція як противага американському глобалізму

Регіональна інтеграція, на відміну від глобальної, об’єктивно спрямована не на придушення, а на підтримку і розвиток відстаючих країн, повне і раціональне використання їх ресурсів, зазвичай недостатніх для самостійної участі в глобальній конкуренції. Таким чином, ці країни зможуть знайти своє місце в новому світовому господарстві. В об’єднаній Європі надихаючими прикладами „слабих країн”, які не мали шансів на успіх в світовій конкуренції, але „стали на ноги” завдяки підтримці інших країн регіону, є Іспанія, і, меншою мірою, Ірландія і Греція. З постсоціалістичних країн блискуче використовує нову можливість Словенія [2].

Надаючи відстаючим країнам реальний історичний шанс, регіональна інтеграція відіграє значну роль у розвитку всього людства. Вона підтримує відносно високий рівень його внутрішньої різноманітності, а тим самим – і стійкості (адже відомо, що стійкість всякого виду прямо пропорційна ступеню його внутрішньої різноманітності). Проте через ці ж причини сама ідеологія регіональної інтеграції вступає в „лобову, непримиренну суперечність” із тією, що сповідується США і насаджуваною ними ліберальною ідеологією глобальної інтеграції. Це ідеологічне протистояння підтримує стратегічне напруження між США і Євросоюзом, нітрохи не менше ніж звичайна економічна конкуренція.

Регіональна інтеграція успішна, лише якщо її „двигуном” стають сильні учасники глобальної конкуренції. Адже, чим слабкіше суспільство того або іншого регіону, тим більше проникні його економічні межі для глобальної конкуренції – і тим менш ефективна регіональна інтеграція. Саме тому вона досягла успіху лише в Північноамериканській зоні вільної торгівлі (НАФТА) і в Європі; спроби, що робилися в Латинській Америці, Південно-Східній Азії на постсоціалістичному і пострадянському просторі і навіть в Африці приносили або обмежені плоди, або розчарування [16].

Разом з тим, криза розвинених економік світу та невизначеність їх перспектив (у першу чергу перспектив США), що зберігається з весни 2000 року, сприяє інтенсифікації регіональної конкуренції, оскільки успішні економіки, орієнтовані на експорт у розвинені країни, прагнуть компенсувати скорочення цього експорту за рахунок поглиблення регіоналізації. У 2002 році це активізувало зусилля з розгортання регіональної інтеграції, в першу чергу в Європі – у межах Євросоюзу, що розширюється, в Південно-Східній Азії – у межах АСЕАН і на пострадянському просторі – у межах СНД. Посилення регіоналізації підкріпило країни, що розвиваються, частка яких у світовому ВВП за 2002 рік виросла більш ніж на 2,5% ВВП, а в світовому експорті – більше ніж на 12 процентних пунктів (в основному, проте, за рахунок подорожчання нафти) [12].

Інтеграція в Європейському Союзі досягла найбільшої зрілості. Інтеграційні процеси в ЄС поступово підсилюються в двох напрямах: підвищується ступінь конвергенції країн і взаємного переплетення їхніх економік; продовжується зростання кількості учасників інтеграційного угруповання. Усе це істотно впливає на структуру і динаміку міжнародного виробництва, ступінь відкритості економік. Країни-члени ЄС мають найвищий ступінь відкритості (показник, який визначається часткою експорту у ВНП) — 10,2 %, порівняно з 9 % та 8,2 % у Японії і США, відповідно. Виникають нові умови організації інвестиційних проектів, що змінюють не тільки ділове середовище для проведення трансакцій, але і механізми взаємодії суб’єктів регіональних економічних відносин [2].

Єдина валюта є кульмінацією становлення Спільного ринку. Вона дозволила країнам ЄС повною мірою отримати вигоди від переваг, закладених у конкуренції і раціональному міжнародному поділі праці. При цьому компанії, фірми, міжнародні корпорації отримали можливість більш вірогідно оцінювати витрати і доходи від своєї діяльності. Зникла необхідність враховувати ризик несподіваних курсових коливань при розрахунку витрат. Введення єдиної валюти істотно зменшило обмеження на проведення транскордонних операцій, особливо для міжнародних фірм малого і середнього розміру.

Метою розширення інтеграційних процесів є поширення дії механізмів Спільного ринку на нову територію. Так, з 1 січня 1995 р. економічний простір ЄС став включати ринки 15 країн Західної Європи. Вступ Австрії, Фінляндії і Швеції в ЄС змінив конфігурацію переваг розміщення в регіоні й інтенсифікував корпоративну інтеграцію. Посилення експансії міжнародних фірм обумовлено не тільки прагненням збільшити контрольовану ними частку спільного ринку й адаптувати організаційну структуру до інституціональних перетворень, що відбуваються, але і сприятливою економічною кон’юнктурою. Однак головним стимулом організації інвестиційних проектів у ЄС є зростання конвергенції національних господарств (табл.1, рис.1) [2].

Таблиця 1

Економічні індикатори і критерії досягнення конвергенції