Сторінка
1

Методологічні аспекти сукупного попиту і пропозиції та специфіка їх формування в економіці України

Ефективність функціонування національної системи в загальносвітовому глобалізаційному просторі залежить від її відповідності ознакам сучасного суспільства. Парадигма розвитку у вказаному напрямі спрямована на створення ефективної конкурентоспроможної економіки, здатної забезпечити стабільне економічне зростання і високий рівень життя населення. Базисними передумовами реалізації стратегічних завдань економіки є збалансованість і пропорційність основних її параметрів – сукупного попиту та сукупної пропозиції.

Моделі сукупного попиту і сукупної пропозиції є базовими в макроекономіці. Взаємодія цих агрегатів має вирішальне значення для розуміння рівня цін в економіці, національного обсягу виробництва і його динаміки. Історичний досвід свідчить, що з розвитком суспільної організації товарного виробництва відбуваються зміни і в системі господарювання. Відповідно змінюються і конкретні методи економічного регулювання сукупного попиту і пропозиції. Незмінним залишається загальноекономічний зміст цих категорій ринкової економіки.

Розгляд теоретичних моделей сукупного попиту і сукупної пропозиції необхідний для з’ясування економічних основ їх співвідношення, в основі яких процес відтворення. Єдність фаз виробництва, розподілу, обміну і споживання підкреслює діалектичну взаємозалежність попиту і пропозиції. В економічній науці здавна велися дискусії щодо їх первісності – другорядності. Класична теорія відкидала можливість недостатності рівня витрат, базуючись на законі Сея, головна теза якого – процес виробництва товарів сам створює дохід, який дорівнює їх вартості. Звідси висновок: пропозиція породжує свій власний попит [1, с. 98]. Прихильники економіки пропозиції, зокрема А. Лафер та Д. Гілдер, наголошуючи на первісності сукупної пропозиції, пропонують спрямовувати зусилля на активізацію виробництва і зайнятості, шляхом збільшення пропозиції капіталів і робочої сили [2, с. 806].

Більшість сучасних економістів – прихильників цілеспрямованого коригування ринкових диспропорцій – наголошують на переважній ролі сукупного попиту. У ринковій економіці пропозиція завжди підпорядкована попиту і ним визначається. Попит має більш складне і вагоме значення – як стимул розвитку виробництва і пропозиції і як його кінцева мета [3, с. 202].

Теоретична модель сукупного попиту та особливості його формування в економіці України. Сукупний попит є основною специфічною формою прояву суспільних потреб в умовах функціонування товарно-грошових відносин. В економічній теорії під сукупним попитом (aggregate demand, AD) розуміють запланований усіма макроекономічними суб’єктами загальний обсяг витрат на придбання всіх кінцевих товарів і послуг, вироблених у національній економіці.

Суб’єктами сукупного попиту, щодо інституційних одиниць, є:

– нефінансові корпорації – найбільший за економічною потужністю сектор, що здійснює ринкове виробництво товарів і послуг з метою одержання прибутку. Фактично, це підприємства, засновані фізичною чи юридичною особою;

– фінансові корпорації – кредитні установи і страхові компанії;

– сектор загального державного управління – включає Уряд та інші органи державного управління усіх рівнів підпорядкування, що здійснюють законодавчу та виконавчу владу, збирають податки, мито, внески та інші платежі, здійснюють трансфертні платежі, пенсії, субсидії;

– сектор домашніх господарств – це фізичні особи, які отримують заробітну плату чи підприємницький дохід від підсобного господарства, дрібних промислів, індивідуального будівництва, надання побутових послуг;

– некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства для забезпечення політичних, релігійних, професійних потреб останніх. Ці неринкові установи спираються на добровільні внески і займаються переважно благодійною діяльністю.

Переважну частину сукупного попиту складають видатки населення на споживчі товари і послуги. Частка цих видатків у ВВП України неухильно зростає і у 2005 р. становила 56,3 % [4]. Для порівняння, в Росії – 50 %, а в США – близько 67 %. Слід зауважити, що кінцеве споживання населення в дійсності перевищує кінцеві споживчі витрати домогосподарств на величину індивідуальних споживчих витрат сектора загального державного управління та кінцевих витрат некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства. З урахуванням відповідних надходжень частка кінцевих споживчих витрат у 2005 році перевищила 76,9 % ВВП. У міжнародних порівняннях використовують саме цей показник – кінцевого споживання населення. Виходячи з визначеності структурних елементів сукупного попиту, під споживчим попитом розуміють саме показник кінцевих споживчих витрат. Показник кінцевого споживання населення визначається як сума споживчих витрат домогосподарств та як результат перерозподілу прибутку підприємств та індивідуальних колективних споживчих витрат сектора загального державного управління на користь домогосподарств, тобто трансфертних платежів. Саме ця частина не включається до споживчого попиту, оскільки є результатом перерозподілу доходів і не бере участі у придбанні кінцевих товарів і послуг.

Щодо суспільного відтворення процес особистого споживання є не просто актом відновлення робочої сили, а верхньою стадією руху суспільного продукту, його кінцевою метою і, з іншого боку, стимулом для подальшого зростання виробництва.

Під інвестиційним попитом розуміють витрати приватних підприємств і організацій на товари інвестиційного призначення, які спрямовуються на збільшення реального капіталу та відновлення зношеного капіталу. Витрати домашніх господарств на купівлю нової нерухомості є також частиною інвестицій. У 2004 році загальний обсяг інвестицій становив 25,90 % ВВП України. Динаміка даного показника характеризується його поступовим зростанням, починаючи з 1998 року. Водночас темпи такого зростання є недостатніми для забезпечення процесу відновлення зношених основних виробничих фондів. Мінімальна потреба реального сектора економіки України в інвестиціях для забезпечення високих темпів економічного зростання значно перевищують нинішній рівень, що становить 55,7 % до 1990 року. За розрахунками науковців Інституту економічного прогнозування НАН України, подвоєння виробництва ВВП протягом наступних 10 років потребує збільшення капіталовкладень щонайменше в 4–5 разів, а потроєння ВВП за 10 років – у 7–8 разів, що може бути гарантом оптимізації структури сукупного попиту [5, с. 184].