Сторінка
2

Рентні відносини та особливості їх прояву в сучасній економіці

Характерною ознакою трансформації земельних відносин на сучасному етапі є приватизація землі, розвиток багатоукладної економіки на основі поєднання переваг колективної форми організації праці і приватної власності, особистого інтересу в підвищенні продуктивності праці на землі. Приватизація земель сільськогосподарського призначення здійснюється через визначення частки кожного члена колективу у спільній власності на землю, передану у колективну власність сільськогосподарських підприємств. Земельні відносини регулюються спеціальним земельним законодавством, яким визначаються правовідносини щодо землі як об'єкта земельних відносин, що виникають у процесі сільськогосподарського виробництва між суб'єктами земельних відносин.

Об'єктами земельних відносин у сфері сільськогосподарського виробництва є землі сільськогосподарського призначення (рілля, землі під багаторічними насадженнями, сіножатями і пасовищами) всіх форм власності і господарювання, Суб'єктами земельних відносин є окремі громадяни (фізичні особи) та юридичні особи, держава в особі відповідних органів державної влади та територіальні громади сіл, селищ і міст в особі відповідних рад. Суб’єктами правовідносин щодо землі діють у межах чинного законодавства.

Основу формування і розвитку земельних відносин у будь-якій суспільно-економічній формації складає власність на землю.

Відповідно до Законів України, прийнятих у 1991-1992 р. "Про власність", "Про форми власності на землю", Земельного кодексу України, у нашій державі запроваджено державну, колективну і приватну форми власності на землю. Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 р., колективна власність на землю не передбачена. Крім державної і приватної, нею запроваджено комунальну форму власності. Таким чином, Конституцією України передбачено такі форми власності на землю: суспільна, яка включає державну і комунальну власність на землю, та приватна, яка поділяється на приватну власність громадян та приватну власність недержавних юридичних осіб. Отже, земельне законодавство, що сформувалося до прийняття Конституції України, має бути приведене у відповідність з Основним Законом країни. У державній власності перебувають всі землі України, за винятком переданих у колективну та приватну власність. Держава може передавати землі у колективну або приватну власність і надавати їх у постійне або тимчасове користування, у тому числі в оренду. Водночас Земельним кодексом передбачені категорії земель, які не передаються ні в колективну, ні у приватну власність. До них належать землі загального користування населених пунктів; землі гірничодобувної промисловості, транспорту, зв'язку та оборони; землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; землі лісового фонду, понад 5 га, і водного - понад 3 га; землі сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів та їх дослідних господарств, учбових господарств навчальних закладів; землі господарств з вирощування хмелю, ефіроолійних, лікарських рослин, плодів і винограду, [10, ст. 79]

У колективну власність можуть бути передані землі колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Площа земель, що передається у колективну власність, становить різницю між загальною площею земель, які знаходяться у віданні відповідної ради, і площею земель, що залишаються у державній власності (землі запасу, лісовий, водний та резервний фонди) і у власності громадян. У приватну власність земельні ділянки передаються громадянам України місцевими радами відповідно до їх компетенції для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва. Право приватної власності на земельну ділянку громадяни набувають також у разі одержання її у спадщину, одержання частки землі у спільному майні подружжя, купівлі-продажу, дарування, обміну, одержання земельної частки (паю) у натурі (на місцевості) при виході з колективного та іншого недержавного сільськогосподарського підприємства.

Земельні ділянки у приватну власність для вищенаведених цілей передаються безплатно. Виняток становить передавання земель для ведення селянського (фермерського) господарства. У даному разі безплатно передається середня земельна частка або земельна частка (пай), при виході громадянина з колективного сільськогосподарського підприємства. Решта земель, тобто площа, яка перевищує середню земельну частку або земельний пай, передається за плату.

Рентні відносини – відносини між економічними суб’єктами стосовно застосування у виробництві фактора землі і одержання доходу у формі ренти.

Економічну природу рентних відносин намагались з’ясувати кілька поколінь вчених-теоретиків. Найбільш відомі теорії земельної ренти і рен­тних відносин розроблені у рамках класичної, марксистської і неокласич­ної концепцій.

У представників класичної політичної економії не існувало єдиної думки стосовно природи рентних відносин і земельної ренти. Зокрема, А. Сміт розглядав ренту надлишком вартості над заробітною платою робі­тника і середнім прибутком фермера-орендаря. Цей надлишок виплачувався землевласникові. Водночас Сміт, услід за французькими фізіокра­тами , трактував ренту продуктом природи, який залишається після відра­хувань і заміщення всього того, що створено людиною.

Д. Рікардо, один із послідовників Сміта, розглядав ренту частиною продукту землі, яка виплачується землевласнику як компенсація за вико­ристання його землі як сили природи. Водночас він будував свою теорію ренти на засадах теорії трудової вартості. Джерелом ренти, наголошував він, е не сама природа, а праця, якій сили природи на кращих і середніх (за урожайністю і місцезнаходженням) ділянках сприяють підвищенню продуктивності. Саме внаслідок цього виникає надлишок над середнім прибутком, оскільки вартість продукту сільськогосподарського виробницт­ва визначається затратами праці на гірших ділянках. Рікардо вважав, що причиною зростання ренти є необхідність залучати до господарського обороту усе гірші і гірші землі.

Рікардо, як і за півстоліття до нього Сміт, вважав, що носіями рент­них відносин виступають три групи економічних суб'єктів - землевласники, підприємці-орендарі і наймані робітники. З рікардіанської теорії ренти мо­жна зрозуміти, що рентні відносини - це відносини експлуатації найманої праці.

Сучасник Рікардо, інший послідовник економічного вчення Сміта, французький дослідник Ж.Б.Сей у своїй теорії «трьох факторів», про яку уже йшлося, розглядав ренту доходом від землі, так само, як прибуток і процент - доходом від капіталу, заробітну плату - доходом від праці. Три фактора виробництва створюють свої доходи, тому відносини експлуата­ції не виникають, [1, ст. 265]