Сторінка
1

Закономірна різноманітність форм власності і форм підприємницької діяльності

1. Форми власності

Фундаментом усієї системи економічних відносин є відноcини власності.

Розрізняють економічну та юридичну трактовки власності.

З економічної точки зору власність відображає, з одного боку, відносини між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, та з іншого — спосіб поєднання робочої сили з засобами вироб­ництва.

В економічному житті існують різні форми відносин, тому наявність різних форм власності – закономірне явище.

Кожна з форм власності має свої особливості, свої плюси та мінуси. Тому дослідження даного питання “Форми власності” є вкрай важливим і необхідним. Особливо актуальним його дослідження є в Україні, де природа власності мала і має складний характер. Особливо малодослідженою є така форма власності як приватна.

З юридичної точки зору власність характеризує відносини щодо присвоєння, володіння та використання людиною різних цінностей (матеріальних, духовних).

Власність реалізується в різних функціональних формах (рис. 1).

Рис. 1. Форми власності

Конституцією України визначено приватну, державну та кому­нальну форми власності. В окремих випадках виділяється колектив­на (кооперативна, акціонерна) форма власності. У ст. 41 Конституції України записано: «Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до Закону.

Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним».

Відносини власності виконують системоутворювальну функцію в структурі економічних відносин. Вони визначають:

• спосіб поєднання робочої сили та засобів виробництва;

• соціальну структуру суспільства, його поділ на класи;

• характер використання та споживання створеного в процесі ви­робництва продукту;

• специфіку обміну та розподілу створюваного продукту;

• мету виробництва та характер управління економічними про­цесами.

Ядром сукупності відносин власності, їхньою вихідною структурою є відносини індивідуальної власності. При цьому власність на засоби виробництва розглядається з позицій розвитку людської особистості, її суспільної природи.

Індивідуальна власність людини характеризує продуктивну силу її праці.

У цьому розумінні засоби виробництва розглядаються не тільки як результат втілення минулої праці людини, а і як продуктивна сила І її праці. Мається на увазі те, що матеріально-уречевлені засоби виробництва у процесі продуктивного споживання їх працею люди­ни набувають якісно нових ознак. Вони втрачають свої суто при­родні характеристики і перетворюються на робочі органи людини, суспільну продуктивну силу її праці та специфічний об'єкт її індиві­дуальної власності.

Отже, специфічність продуктивної сили праці як об'єкта інди­відуальної власності полягає у тому, що вона є невід'ємною лан­кою суспільної природи людини, структурної цілісності її особи.

Цим зумовлюється виключне право кожної людини не тільки вільно користуватися, а й розпоряджатися своєю продуктивною силою, ви­користовувати її цінності у власних інтересах.

Індивідуальна власність людини на суспільно-виробничу силу її особистої праці як з історичної, так і логічної точки зору характери­зує сутнісну основу власності взагалі, її якісну природу, те, без чого відносини власності взагалі не існують. Водночас у цій інтерпре­тації відносини власності ще не розглядаються у органічній єдності змісту і форми. Тут ще відсутні ті ланцюги, які пов'язують власність з усією системою економічних відносин, на основі якої вона реалі­зується. На цьому рівні власність розглядається поза специфічними характеристиками, як «річ у собі».

Суспільна природа особи, структурним елементом якої є індиві­дуальна власність, конституюється лише у процесі продуктивної праці людини.

Індивідуальна власність людини на її продуктивну силу не може бути відокремленою від продуктивної праці. Вона фор­мується і реалізує себе лише у цьому процесі. Отже, тотожність праці та власності характеризується як вияв одного з фундамен­тальних законів економічної теорії.

Цей закон визначає, по-перше, одне з найбільш принципових положень економічної теорії — положення про трудовий характер власності та як наслідок цього об'єктивну обумовленість поєднання в одній особі працівника і власника; по-друге — виключне право кожного працівника на присвоєння, користування і розпоря­дження результатами своєї праці.

Дія економічного закону, який характеризує тотожність праці та власності, визначає загальноцивілізаційну логіку розвитку виробничого процесу, його підпорядкування безпосереднім інтере­сам виробника і власника. Однак у цьому разі йдеться лише про за­гальний стрижень еволюційного процесу, який на кожному історич­ному етапі розвитку має своє специфічне втілення. Останнє реалі­зується через процес формоутворення власності. Тому говорити про конкретний механізм функціонування відносин власності на тому чи іншому відрізку історії можна лише, проаналізувавши всю сукупність функціональних форм власності, що діють у відповідній структурі економічних відносин.

Що ж є вихідною основою розвитку процесу формоутво­рення власності, які об'єктивні чинники визначають структуру і принципи утворення її окремих функціональних форм та видів?