Сторінка
6

Аграрна політика України на шляху інтеграції у світове середовище

1.1. Виробництво деяких видів сільськогосподарської продукції у зоні Лісостепу в 2000–2002 рр.

Структурні чинники. Здійснення структурних зрушень в аграрному секторі є важливою умовою досягнення позитивних змін. Останнім часом спостерігається активізація діяльності у галузі розробки та впровадження концепцій і державних програм розвитку пріоритетних секторів сіль господарського виробництва. Кабінет Міністрів України вже схвалив Програму «Зерно України 2001–2004», яка передбачає нарощування виробництва зерна до 35–40 млн. т, розширення посівних площ під цукрові буряки до 1–1,2 млн. га і, навпаки, скорочення їх під соняшником до 2,4 млн. га. Програма стабілізації та розвитку тваринництва на 2001–2004 роки передбачає, зокрема, повернення до державного замовлення, бюджетних дотацій тваринництву (в розмірі 100 млн. грн.) і розвитку селекції (61 млн. грн.).

Проте важливі галузі рослинництва, зокрема виробництво цукрових буряків і кормів, а також тваринництво загалом дотепер перебувають у занепаді. Без їх відродження не можна сподіватися на створення достатку продуктів харчування, насамперед тваринного походження. Навряд чи виправданою є надія на дрібні селянські господарства — вони повністю залежать від наявності кормів, молодняку птиці, поросят, що репродукуються великими господарствами, ведення в них селекції, ветеринарного обслуговування та ін. Однак великим підприємствам, які тепер перетворилися на комерційні структури корпоративного типу, вигідніше вирощувати високорентабельні культури (соняшник, кукурудзу на зерно), ніж займатися низькорентабельним і копітким тваринництвом.

Сільське господарство України деформоване в галузевому, міжгалузевому та функціональному аспектах, а також за структурою витрат виробництва. Частка матеріальних витрат зросла у 90-х роках майже на третину й досягла 64,1% порівняно з 49,4% у 1990 році. При цьому в структурі матеріальних витрат скоротилися витрати на насіння та садивний матеріал (від 13,7 до 11,5%), на корми (від 52,1 до 33,9%), на мінеральні добрива (від 9 до 6,6%). Водночас стрімко зросли витрати на нафтопродукти й паливо – від 5,8 до 19,4%, а також на електроенергію – від 1,4 до 5,4%.

Така структура витрат спричиняє прогресуючу втрату конкурентоспроможності сільгосппідприємств, оскільки зменшуються витрати на підвищення їхньої ефективності – за рахунок одноразових витрат, що становлять чисте споживання невідновлюваних ресурсів.

Деформованою залишається і галузева структура аграрного виробництва зони Лісостепу. Так, у структурі посівних площ регіону 54,5% становлять зернові, 11,9 – технічні культури (переважно цукрові буряки та соняшник), тоді як під кормовими культурами зайнято лише 25,5% посівних площ, що зумовлено занепадом тваринництва.

Ще деформованішою є структура виробництва у селянських (фермерських) господарствах зони Лісостепу. Станом на 1 січня 2003 року в областях Лісостепу було зареєстровано 9,9 тис. селянських (фермерських) господарств, у користуванні яких перебувало 680,6 тис. га сільгоспугідь. Середній розмір селянського (фермерського) господарства становить 64,5 га, при цьому найбільшими є господарства Харківської області (119,7 га), а найменшими – Чернівецької (13, 3 га).

У процесі реформування АПК склалася монокультурність селянських (фермерських) господарств, які спеціалізуються переважно на вирощуванні зернових, цукрових буряків і соняшнику: в 2001 році цими культурами було зайнято 79,9% усіх посівних площ; натомість тваринництвом, навіть для виробництва продукції для власних потреб, фермери переважно не займаються. Якщо говорити про структуру виробництва у фермерських господарствах окремих областей, то під зерновими культурами найбільші площі зайняті в Сумській (83,2% посівних площ) і Тернопільській (79,2%), під цукровими буряками – у Вінницькій (11,3%) і Чернівецькій (10,8%), під соняшником – у Харківській (16,9%) і Полтавській (11,1%) областях.

У ході аграрної реформи відбулося руйнування значної частини матеріально–технічної бази колишніх колгоспів і радгоспів (пізніше КСП). Порівняно з процесами деколективізації, наприклад, на східних землях Німеччини, в Чехії, Словаччині або Угорщині, де вона здійснювалася у формі послідовної реструктуризації колишніх кооперативів і державних господарств у підприємства ринкового типу, в Україні деколективізація пішла переважно шляхом елементарної руйнації КСП: під час трансформацій, за оцінками фахівців, було розкрадено або знищено 30–50% виробничого потенціалу сільгосппідприємств.

Таким чином, незважаючи на певні позитивні зрушення, структура сільськогосподарського виробництва залишається деформованою. Переважного розвитку набули лише окремі високорентабельні галузі рослинництва, тваринництво ж перебуває у занепаді. Частка матеріальних витрат у загальній структурі витрат сільськогосподарського виробництва зросла протягом 90-х років майже на третину, що спричиняє прогресуючу втрату конкурентоспроможності підприємств. У ході аграрної реформи зруйновано значну частину матеріально-технічної бази колишніх колективних і державних господарств.

Бюджетні чинники. В цьому підрозділі аналізуються окремі позитивні й негативні аспекти бюджетної політики, які нині визначають механізм регулювання сільськогосподарського виробництва. Протягом останніх років у даному напрямі вжито комплекс заходів, головними з яких є такі.

З 2001 року в законодавчому порядку встановлюються гарантовані обсяги бюджетних асигнувань, що виділяються АПК, у розмірі не менше 5% загальних видатків. Гарантується також спрямування всіх сум ПДВ від переробних підприємств за реалізовані молоко та молочну продукцію, м’ясо та м’ясопродукти виключно на виплати дотацій за продані переробним підприємствам м’ясо і молоко.

Державним бюджетом на 2001рік передбачалося виділити на потреби сільського господарства 2,39 млрд. грн. (табл. 1.2). Хоча субсидування може сприйматися як відхід від ринкових принципів регулювання, проте його існування на нинішньому етапі розвитку українського АПК можна виправдати принаймні двома обставинами. По–перше, практика інтенсивного субсидування аграрного виробництва є досить поширеною у світі. По–друге, субсидування – це своєрідний механізм компенсації українському аграрному сектору тих величезних втрат, яких було завдано протягом багатьох років внаслідок диспаритету цін на промислову та сільськогосподарську продукцію – без такої компенсації розвиток цивілізованих ринкових відносин в АПК України нереальний.