Сторінка
3
Через зазначену причину аналіз економічної (аграрної) політики рідко базується на критерії Паретто. Замість нього використовують альтернативний принцип, відомий як критерій компенсації. Цей критерій містить в основі ідею, що “потенційні” можливості підвищення добробуту суспільства існують, якщо в результаті політичної акції прибуток тих, хто опинився у виграші, буде більшим, ніж витрати тих, хто програв, таким чином, щоб переможці потенційно могли компенсувати витрати інших і все одно залишатися з прибутком.
2) Друга теорема доводить те, що кожна ринкова рівновага, яка претендує називатись об’єктивною, може бути досягнута взаємовигідним розподілом ресурсів між індивідуумами, і такий розподіл не повинен призводити до економічної неефективності.
Згідно з критерієм компенсації зміна в політичних правилах буде соціально виправданою, якщо в результаті такої зміни переможці зможуть компенсувати витрати тим, хто втратив, і в решті решт ніхто не опиняється у гіршому економічному становищі. Головна особливість цього критерію полягає в тому, що таке відшкодування є тільки “потенційним”: вона дає змогу і далі розвивати певний вид державної політики, незважаючи на те, наскільки реально відбувається процес компенсації, й залишаючи за окремим політичним рішенням питання, чи платити таку компенсацію і в якому розмірі. Отже, дотримується ідея оптимуму Паретто щодо максимізації соціального добробуту, в підсумку політичні зміни потенційно можуть бути впроваджені без погіршення становища будь-кого із членів суспільства, але питання щодо реальної компенсації тим, хто втратив, залишається відкритим. У практиці фактично внаслідок змін у політичних рішеннях рідко здійснюються компенсаційні відшкодування, виняток у багатьох країнах можуть становити виплати з боку держави за втрату власності (будівлі, земля) в результаті інфраструктурної розбудови, наприклад будівництва доріг, електростанцій тощо.
Таким чином, державне втручання, як правило, призводить до безповоротних збитків; якщо навіть добробут споживачів і виробників оцінюється однаково, все одно будуть нетто-втрати при внесенні змін у політику уряду. В деяких випадках безповоротні втрати дуже незначні, але в інших, наприклад при утриманні цін, – досить великі. Такі безповоротні втрати є формами економічної неефективності й мають бути враховані при розробці та впровадженні інструментів аграрної політики.
Аграрна політика має справу з цілеспрямованими і свідомими діями уряду, покликаними досягти результатів, зіставних із громадською думкою або концепцією щодо кінцевого результату. Прогресивні аграрні політики – це дії уряду, спрямовані на поліпшення інфраструктури індустрії виробництва продуктів харчування. Такі форми державних політик, як підтримка цін на сільськогосподарську продукцію та підвищення прибутків аграрних товаровиробників, ставлять за мету досягти кращих результатів у вищеназваних випадках порівняно з вільним ринковим розподілом.
Аграрна політика існує тому що існує уряд. Вона – невід’ємна складова державного устрою. Певний вид політики повинен прийматися й застосовуватися тоді, коли цього бажає більшість членів суспільства, яка голосувала за політичних кандидатів, що поділяють думку своїх виборців і спроможні сформувати організації, які через політичні процеси досягнуть поставленої мет. Ось чому ми маємо аграрну політику й чому так важливо її вивчати.
Однією з основних складових національної безпеки України є економічна безпека. Надійне забезпечення країни продукцією сільського господарства, використання наявного експортного потенціалу агропромислового комплексу – важливі завдання загальнонаціонального масштабу. Цим зумовлюється особливе, стратегічне значення аграрної реформи в процесі реформування економіки країни у цілому.
Від ефективності аграрної реформи значною мірою залежать хід і результати ринкових перетворень, оскільки 32% населення проживає у сільській місцевості, в аграрному секторі сконцентровано майже чверть виробничих фондів, виробляється близько 14% річного обсягу товарів і послуг. У документах, що визначають стратегію політики реформування в Україні, сказано, що саме аграрна політика має бути провідною ланкою, стимулюючим фактором прискореної ринкової трансформації економіки.
Україна має значний потенціал аграрного виробництва. Її земельні ресурси становлять 42 млн. га сільгоспугідь з переважно родючими ґрунтами чорноземного типу. Проте наявний потенціал використовується не більш як на третину. Однією з причин цього є низька економічна ефективність аграрного виробництва. Про це свідчать, зокрема, велика частка населення, зайнятого в агропромисловому виробництві (далі АПВ), та низька продуктивність праці. Якщо у країнах ЄС потреби в сільськогосподарській продукції задовольняють близько 5% загальної чисельності робочої сили, у США – 3%, то в Україні – близько 22,7%, або 4,8 млн. чоловік. На одного працівника у сільському господарстві України припадає річна валова додана вартість в 2500 USD, що у 8–16 разів менше, ніж у розвинутих країнах світу.
Таке явище стало наслідком як системної економічної кризи у країні, так і надзвичайно повільного й суперечливого процесу реформування АПВ. Навіть досягнуті, починаючи з 2000 року, позитивні зрушення істотно не змінили його економічно складного становища: основні показники сільськогосподарського виробництва нижчі від рівня 1990 року; залишаються складними соціальні проблеми – життєвий рівень селян наближається до критичної межі, оплата праці у сільському господарстві набагато нижча, ніж в інших секторах економіки, і становить у середньому 147 грн. на місяць, тоді як у промисловості – 406 грн., а в середньому по Україні – 305 грн.; не відбулося становлення ефективного власника.
Завантажити реферат