Сторінка
1

Конструктивно-географічні аспекти удосконалення управління водними ресурсами

Сучасні водогосподарські і гідроекологічні проблеми в Україні набули очевидних слідів катастрофічності. Перетворювальна антропогенна діяльність повсюдно призвела до заміни природних водних систем штучними, виснаження і забруднення водних ресурсів, підвищення хімічного, фізичного, психологічного та інших видів впливу на людину, суттєво знижуючи адаптаційні можливості і погіршуючи тим самим умови її існування.

Зміна форм власності і механізмів управління економікою, що відбувається в країні, обумовлює пошук нових методів і засобів управління станом водоресурсних джерел і водокористуванням. В останній час на цій проблемі зосереджено увагу в ряді публікацій, присвячених різним аспектам реорганізації водних відносин [1,2,3]. На необхідності вирішення водоресурсних і гідроекологічних проблем у конструктивній площині із застосуванням загальнонаукового підходу, спрямованого на оптимізацію взаємодії суспільства і гідросфери, наголошується в роботах [2,3].

З точки зору специфіки таких досліджень найбільш конструктивним виглядає географо-гідрологічний напрям, оскільки географічний простір розглядається в різних галузях знань як певна інтегруюча категорія, з якою найбільш зручно співставляти практично всю сукупність природних взаємозв¢язків і антропогенної діяльності. Суттєвим методологічним вкладом географо-гідрологічного підходу у досліджувану проблему є те, що тут знаходить відображення фактор неоднорідності географічного простору, який значною мірою впливає на характер водозабезпечення розвитку продуктивних сил і, отже, на формування структури та функцій регіональних водогосподарських комплексів (ВГК).

Складність регулювання водних відносин обумовлюється специфікою природних вод як компонента природного середовища і виробничого ресурса для більшості галузей народного господарства. Водоресурсна забезпеченість відбивається на ефективності і економіці як окремих регіонів, так і держави в цілому оскільки наявність, доступність і якісний стан водних ресурсів впливають на розміщення і функціонування господарських об¢єктів і вартісні характеристики виробленої продукції.

В процесі формування водні ресурси переміщуються із районів первинного виникнення водних мас на суходолі в інші райони у вигляді річкових і підземних потоків. Заходи, що спрямовані на збереження води в місцях їх первинного виникнення (снігозатримання, вологонакопичення, закачування в підземні горизонти, будівництво ставків у балках), як правило мають локальні масштаби і мало змінюють русловий і природний відток водних ресурсів в інші райони. На деяких територіях власний річковий стік взагалі не формується у зв¢язку із малою кількістю опадів і особливостями будови підстилаючої поверхні. За таких умов визначення прав на водні ресурси за тими територіями, на яких вони формуються, ставить інші території в положення суттєвої залежності від перших і зберігає для них невизначеність в діях щодо залучення водних ресурсів у господарський обіг.

З урахуванням зазначених особливостей формування водоресурсного потенціалу, їх двоєдиної ролі як елемента середовища і відновлюваного ресурса, найбільш раціональна територіальна організація ВГК могла б бути побудована за такими принципами [2].

1. Водні джерела, і перш за все річкові системи, як природні об¢єкти, нерозривно пов¢язані з територією, і право власності на них повинно розглядатися разом з правом власності на відповідні території.

2. Водні ресурси, що формуються і переміщуються у щорічно відновлюваних об¢ємах в інші регіони, необхідно розглядати як складову єдиного гідрологічного циклу в межах всієї водозбірної площі басейна і, отже, такі, що в рівній мірі належать всій території і всім водокористувачам.

3. Використання водних джерел допускається їх власником в будь-якій формі і для будь-яких цілей, якщо воно не змінює щорічно відновлювані об¢єми водних ресурсів, що переміщуються в нижче розміщені регіони, і їх якість.

4. Використання водних ресурсів всіма водокористувачами здійснюється на основі взаємоузгоджених довгострокових угод. Для річкових басейнів з дефіцитом води право кожної території на певний об¢єм води закріплюється у вигляді визначеної частки відновлюваних ресурсів.

Із викладених принципів найбільш суперечливий другий. Однак, при суворому дотриманні третього і четвертого, саме другий принцип визначає основи безконфліктного управління регіональними ВГК.

Дослідження територіальної структури ВГК передбачає аналіз розміщення суб¢єктів водокористування - населення, промислових і сільськогосподарських об¢єктів, оцінку особливостей розвитку та форм їх територіальної зосередженості. Це має суттєве значенні, передусім, для раціонального сполучення територіального та галузевого комплексоутворення та вибору стратегії розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням умов гідрофункціонування ландшафтів і природної водозабезпеченості, територіальної концентрації водокористувачів та рівня антропогенного навантаження на водоресурсний потенціал співставлення рівнів водозабезпеченості й еколого-економічної ефективності водокористування дає підстави для визначення оптимальної галузевої структури ВГК у конкретних територіальних межах.

Враховуючи взаємозв¢язок водних ресурсів, залежність їх стану від структурно-функціональної організації ландшафту і господарського комплексу, найбільш раціональна і генетично обгрунтована схема управління може бути побудована за басейновим принципом.

Основна аргументація на користь басейнового підходу полягає в постійно зростаючий ролі водного фактору, що лімітує розвиток і розміщення виробництва. Саме водні об¢єкти частіше за все є шляхом розповсюдження забруднень і їх акумуляції, а по-друге, - в межах басейну замикаються кругообіги речовин, тобто реалізується більшість балансів. Перенос продуктів техногенеза в них відбувається до відповідного базису денудації - від вододільних до гирлових областей водозборів, і залежить від структурно-функціональної організації останніх.

З концепцією басейна, як відомо, пов¢язані основні уявлення гідрології суші і інших наук, що вивчають водні ресурси. Під річковим басейном розуміється частина земної поверхні і товщі грунтів, звідки відбувається стік вод в окрему річку або річкову систему. Басейн включає поверхневий і підземний водозбори, межі яких (за винятком дуже малих басейнів і випадків гідрогеологічних аномалій) співпадають, і тому поняття "басейн", "водозбір" виступають як синоніми.

Відомо, що стік води, спрямований за кутом падіння схилів і по тальвегах понизь, - один із найбільш універсальних і потужних рельєфоформуючих і, в цілому, ландшафтоутворюючих факторів. Схилові і руслові потоки будують особливі геосистеми за високим рівнем просторовочасової організації - басейни. Власне кажучи, майже вся суша являє собою сукупність (макросистему) басейнів з генетично яскраво вираженою стадійністю розвитку.