Сторінка
4

Аграрна політика України на шляху інтеграції у світове середовище

Головною рисою аграрної політики в Україні у даний час є стан реформованості з певною невизначеністю стратегії ринкових перетворень, внаслідок чого сільське господарство й надалі залишається на роздоріжжі загальних дискусій щодо переваг велико- та дрібнотоварного виробництва. Не зважаючи на суттєві зміни в функціях Міністерства аграрної політики, управління сільським господарством загалом все ще не набуло ринкового характеру. Реальний шлях оздоровлення сільського господарства України i головне завдання держави полягає, по-перше, у завершенні структурно–інституціональної визначеності побудови сільського господарства, по-друге, в запровадженні раціональної системи державного управління та його підтримки й, по-третє, у переході до економічних (опосередкованих ринковими, біржовими механізмами) методів регулювання обсягів агропромислового виробництва.

Слід зазначити, що останнім часом в економічній літературі розгорнулася дискусія щодо визначення ролі держави у розвитку АПВ. Деякі економісти–аграрники відстоюють такі методичні підходи, коли в сучасних економічних умовах необхідно широко використовувати тільки переваги ринкової теорії управління, яка ґрунтується на принципах лібералізму, тоді як інші на основі оцінки реального стану виробничих процесів в аграрному секторі виступають за державний вплив на АПВ. На нашу думку, варто погодитися з тими вченими–економістами, які стверджують, що на етапі переходу до ринкової економіки пріоритетне значення повинно мати державне регулювання економіки. Його оптимальне поєднання з ринковими регуляторами в сучасних умовах зможе забезпечити найбільш прискорений вихід аграрного сектора, передусім сільського господарства, з кризи.

Ми також поділяємо думку вчених, згідно з якою для кожної конкретної країни у певний період її історичного розвитку складається одна з трьох типових ситуацій: 1) існує дефіцит сільськогосподарської продукції; 2) попит на неї і пропозиція відносно збалансовані; 3) пропозиція сільськогосподарської продукції перевищує попит на неї. Зрозуміло, що у всіх випадках держава не може проводити однакову політику відносно аграрного сектора. Перша і третя ситуації потребують активнішого втручання держави в аграрне виробництво. В Україні за останні роки з’явилася загалом позитивна тенденція нарощування виробництва сіль господарської продукції, тому в найближчому майбутньому роль держави та її органів повинна бути особливо активною і спрямованою на його стимулювання й збільшення пропозиції товарної продукції.

З другого боку, механізми державного регулювання АПВ України проявляються в аграрній політиці, яка розглядається нами як постійний процес управління аграрним сектором економіки з метою забезпечення його ефективного, конкурентоспроможного розвитку по одному або одночасно кількох політично задекларованих, економічно забезпечених і соціально захищених напрямах.

Інструменти аграрної політики, що використовуються державою, можна об’єднати у чотири групи: нормативно–правові; фінансово–економічні; організаційно–адміністративні; соціально–психологічні.

В організаційно-господарському, виробничому розумінні особлива роль у системі агропромислового виробництва належить сільському господарству оскільки саме воно є головним споживачем матеріально–технічних ресурсів промислового походження, водночас будучи визначальним постачальником сільськогосподарської сировини для переробної промисловості. Одночасно в соціально–економічному розумінні роль сільського господарства визначається тим, що його фінансово-економічне становище цілком залежить від рівня і співвідношення цін, за якими воно придбає ресурси й продає вироблену продукцію, а також тих розцінок і тарифів, за якими оплачує різноманітні промислово–виробничі послуги.

Такий підхід до трактування ролі сільського господарства дає змогу стверджувати, що виробництво продовольчих і непродовольчих товарів у сільському господарстві лише започатковується на основі технологічного поєднання промислових та аграрних факторів. Що ж до кінцевого продукту, який надходить для споживання, то його в більшості випадків одержують у результаті промислової переробки сільськогосподарської сировини, де й формується основна маса доданої вартості.

Усе це дає підставу вважати, що аграрна політика в сучасних умовах повинна охоплювати не лише суто загальні аграрні проблеми, але й глибше торкатися нових проблем, пов’язаних із сільськогосподарським виробництвом та його організаційно–правовими відносинами з іншими сферами АПВ. А це ще раз підтверджує ту істину, що якщо ми визнаємо, що економічна стабільність і міцність держави залежать від стабільності розвитку сільського господарства, то відносини в самому аграрному комплексі, а також його стосунки з іншими галузями й міжгалузевими формуваннями мають бути регульованими, передбаченими, виваженими, результативними. А без відповідної державної аграрної політики цього досягти практично неможливо.

На нашу думку, взаємовідносини між сферами АПВ великою мірою визначаються типом економічної системи, яка існує в державі (рис. 1.1). Так, у планово–організованій системі рентабельність виробництва продукції кожної із сфер визначається на основі витрат виробництва та державних закупівельних цін, в даному випадку вона становить 20%. При ринково несформованій економіці прибуток, одержаний у кожній із сфер, може значно варіювати, оскільки формується під впливом попиту й пропозиції, проте деякі вітчизняні виробники, наприклад сільськогосподарської техніки, є монополістами на ринку. Так, у І сфері внаслідок відсутності конкуренції може одержуватися прибуток n%, ІІ – m% і в ІІІ – відповідно k%. За умови існування державного регулювання аграрного виробництва держава має вплив на економічну діяльність суб’єктів підприємництва у всіх трьох сферах, у нашому прикладі цей вплив зумовлює регулювання прибутку в кожній із сфер на х% з метою забезпечення насамперед інтересів споживачів.

Рис. 1.1. Взаємовідносини між сферами АПВ залежно від типу економічної системи