Сторінка
4
3. Православний Спас(итель)
Коли припинилися обряди людських жертвоприношень (поодиноких і добровільних, в основі своїй, - замінених в процесі "гуманізації культури" та "викорінення язичництва" примусовими, масовими нищеннями людей війнами, голодоморами, стратами), то народ продовжив зазначену вище "канонізацію героїв", гідних рангу Спасителя. Вище мовилося про Івана Сірка. Наведемо ще приклад героїзації Семена Палія.
За козацькими легендами, зібраними Д. І. Яворницьким та Я. П. Новицьким на рубежі ХІХ-ХХ століть [19; 34], володіння характерницьким Спасом цей "великий вояка й знаюка" отримав від самого БОГА чи то Його посланця (янгола у вигляді сивого діда); "він, кажуть, і тепер десь живий, і, як йому Господь звелів, міняється, як Місяць: старіє і молодіє". Подібно до Сірка, Палій теж вмів обертатися на хорта (мисливського пса) і так проникати до ворожого табору. А ще міг ставати хрестом чи то списом (який зображувався на іконоподібних картинах "Козак Мамай" за традицею арійських брасманів - 'молитов', втілених у зброю, що звернена до прави-'небес'). Той спис-хрест згадується в уявному діалозі гетьмана Мазепи з джурою напередодні Полтавської битви:
"Хлопче, а піди подивися. Чи стоїть на могилі що-небудь?" - "Стоїть." - "А яке воно є?" - "Стоїть, як спис." - "А яка на ньому амуніція? Чи біла?" - "Біла!" "А на амуніції що? Не хрест?" - "Хрест!" - "То Палій! Він як перехрестить, то й амінь…"
На чому тримається влада воїнів - загальновідомо: звісно, на зброї! А влада жерців? Вона трималася на Спас(ительств)і.
Навіть із наведених вище уривків помітно, що Спас сягає аратто-арійських традицій. Вони найліпше втілені в Рігведі, витоки якої вдалося простежити в курганах української Наддніпрянщини [25; 26; 28]. Епітетом 'Спасителі'-Насатьї в РВ наділені конеподібні брати-близнята Ашвіни, божества новорічних вранішньої та вечірньої зорь. Зображення пари коней очолює календар у "Гроті Бика" Кам'яної Могили. А на вході-виході грота - троїсте зображення жертвоприношення вершника біля підніжжя ідола, календарних "ялинок", свастя та інших символів воскресіння. Це канон Гандхарви - який композиційно співпадає з найбільш довершеним каноном Козака Мамая. Всіх трьох поєднують дерева і коні (в останньому випадку зв'язані поводом, відповідно ведичному жертовному стовпу ашватсі - 'кінському древу'). Жертовні останки втілення Гандхарви IV тис. до н. е. було знайдено (1987) в основі могили Чауш над Новосільською переправою через Нижній Дунай; є відповідні знахідки в арійських, кіммерійських, скіфських, печеніжських та руських курганах. Науковці, обізнані з багатотомною "Золотою гілкою" Дж. Фрезера (вперше виданою в Лондоні у 1890 р.) й наступними дослідженнями в цьому руслі, знають численних предтеч Христа-Спасителя. Серед них був і Його тезка: слов'янський Колодій (від Кола ДІЙ, 'БОГ річного Коловороту'), більш відомий як Масляниця. Теж саме - 'Помазаник' - означає в перекладі на нашу мову грецький епітет Ісуса - Христос. Останки Колодія-Масляниці VII-V століть до Різдва Христова було знайдено археологами у 1953 р. біля с. Пожарна Балка на Полтавщині [3]. Цей Спаситель зберігає у слов'ян традицію одвічних хліборобів - араттів. Крім того, козацтво - та й всі українці - зберегли образ арійського Спасителя-вершника. Це згаданий вище Козак Мамай, відомий з рубежа XIV-XV століть. Йому передують давньоруський Пол(у)к(онь)ан-Кітоврас (від Гандхарви, спадкоємцем якого є також грецький Кентавр) та українсько-арійський Богатир-першопредок із Савур-могили або Савурюги (від Балга-тур і Сувар-юга: 'Сяюча гора' та 'Золотий вік', аналог руських Святогора із золотої Аладир-землі)…
Якими б мудрими й доброзичливими не були жерці, але й вони не могли уникнути Всесвітніх законів - єдності й боротьби протилежностей, зростання протиріч (зокрема, при переході від привласнюючого до відтворюючого господарства, від общинності до рабовласництва). Та й не прагнули ті мудреці "сотрясати те, що стрясти неможливо". Ні, їхні зусилля були спрямовані на зняття протиріч - які у всі часи всіх народів зводяться, врешті решт, до "буття-небуття". Звідціля й необхідність самопожертв, поховальних міфоритуалів тощо. Жертовна людина - то обрядовий міст, перехід від життя до смерті та навпаки.
Яким чином самопожертва Гандхарви знімала оте протиріччя? в чому сенс Спасительства загалом? Пошук відповідей призвів до суттєвого відкриття [25-33]:
На відміну від Христа-Спасителя, набагато (десь на чотири тисячоліття) давніший від нього Гандхарва був не один. Його подвиг періодично втілював черговий "син людський", який виконував освячений поколіннями міфоритуал. Обраний на цю роль герой-вершник протягом року мандрував арійськими землями - всотуючи таким чином простір-і-час, стаючи його живим втіленням-символом. А плем'я, яке влаштувало цей черговий обряд, протягом того ж часу будувало жертовник - до якого рівно через рік повертався Гандхарва. Там він віддавав жерцям себе-і-коня на заклання. Їх плоттю та кровью причащався народ; оце й було тим, що залишилося у віках як "приніс себе в жертву в ім'я народу" (тобто віддав себе на з'їдання народом; в християнському "їжте хліб - це тіло моє, пийте вино - це кров моя" залишилося лише відлуння цього предковічного ритуалу Спасительства). Сенс цієї самопожертви-й-причастя зводився до жахливого стресу - яким жерці розчахували підсвідомість усіх людей, що збиралися на ритуал. Бо жерці всіх часів і народів працювали з підсвідомістю (близько 97% обсягу головного мозку й прямий вихід на природньо-всесвітні засади з приоритетом польової основи матеріального світу) своїх співвітчизників, добре знаючи неефективність прямих звернень до їхнього розуму (3% й тяжіння до суспільних настанов та речовинних проявів матерії). Звідсіля - надзвичайно високі вимоги до морально-етичних якостей жерців, їх величезна духовність і неймовірні, для пересічної людини, можливості.
Завантажити реферат