Сторінка
5
Розкривши підсвідомість зібрання араттів чи аріїв, брахмани чистили й зміцнювали закладені в них природою програми патріотизму, колективізму, самовідданості тощо. При цьому кожен із присутніх мав відчути себе Гандхарвою (причетним до нього через причастя та ін.), а через нього - 'Батьком істот' Праджапаті (ідол: див. вище). Далі слідував обряд "воскресіння Спасителя", протягом якого брахмани закривали підсвідомість народу й повертали його до буденного (проте оновленого проведеним міфоритуалом) життя. А для принесеного в жертву це означало підсилення його біополя (душі) - яке, за новітніми науковими дослідженнями Р. Моуді та ін., залишається існувати після смерті речовиної оболонки (тіла). У ведичній культурі ця воскресаюча сутність називається 'Сяйво'-Вірадж (свастя: див. вище).
Отже, сенс самопожертви Спасителя - це зняття протиріч суспільного буття; аж до зняття протиріч між життям-і-смертю, буттям-небуттям, між речовинними ("людськими") проявами матеріального світу та його ж польовими ("божеськими") першоосновами. На рівні речовинних ("матеріальних", як невірно ототожнює археологія та ін. науки) проявів матеріального світу таке неможливо, але на рівні його ж польової основи - недуже-то й складно, як і наступне "воскресіння" принесеного в жертву; до того ж слід володіти технікою переходу від свідомого логіко-аналітичного світорозуміння - до підсвідомого образно-інтуїтивного світосприймання [6; 8; 11; 13; 23; 26-28].
У полеміці з християнством, що йшло з Візантії на Русь разом із варягами-воїнами, жерці-волхви пропонували своєму слов'янському суспільству потаємні глибини власного вчення. А в ньому одвічно були і віра в БОГА-Вседержителя, і Трійця, і Православіє, й Спаситель - який здебільшого уявлялся, подібно Богатирю із Савур-могили, вершником на білому коні (за Влес-книгою):
Згадаймо про те, що отці наші днесь у Сварзі синій
і дивляться на нас (з небес),
і лагідно усміхаються до нас.
І так ми з отцями нашими, не самотні ми.
І мислимо про поміч Перунову.
І бачимо, як скаче у Сварзі вісник на коні білому.
І той (Вершник) меча здійняв до небес
і розверз (ним) хмари й громи.
І (від того) тече вода жива на нас, і пиймо тую -
бо то все од СВАРОГА до нас життям тече.
Коли майстерність общинних жерців стала вгасати, а людей в жертвоприношеннях замінили ідолами та іконами; коли християнський гуманізм заборонив самопожертви одинаків і узаконив масове нищення язичників та єретиків - тоді одвічна традиція аратто-арійського Спаса почала обожнювати відомих осіб, козаків-характерників. Ні смерті, ні ран чи тортур вони не боялися, опікували народ навіть із потойбіччя - тобто із польового (божественного) світу, куди відлітали їхні душі (біополя). Ось як описує підсвідомо-польову основу вчення й практики Спаса заповіт козаків-характерників [20; 27]:
"…"Наука Спаса дуже складна. Беруть у науку хлопчаків дев'яти-дванадцяти років, і вже до тридцяти стає той хлопчина справжнім храктерником. Він і в темноті бчить, і болячки зашіптує та замовляє, і пристріт та порчу знімає, вміє й ще багато такого, чого ми і не знаємо вже, секрети ті загублено, забуто.
Знаю тільки, що живуть на чоловікові дев'ять невидимих істот: Срібна людина (Сяйво), Даж, Малка, Сак, Вол, Хор і ще четверо ("вершників", що ми їх не чуємо і не бачимо)… Про це розповів твій дід, а мій батько, коли на степовому кургані "прив'язував" мене до Сонця. Зараз я вже можу сказати тобі імена цих "вершників"-супутників. Сьомого звуть Кален, дев'ятого - Тар, десятого Швах, а того, що живе на небесах, зовуть Род. Це не "вершник", це Янгол-хранитель…. Всі разом живуть в основному дружно, але інколи і сваряться. Коли є між ними згода, появляється над головою того чоловіка голубий бриль із жовтим донцем або, як малюють богомази на іконах, два жовтих кільця.
Наука Спаса великого загублена, залишились лише малі спаси: знахарство, різне чаклунство, замовляння, дрібні чудеса… Цей Спас з'являється часом і сам по собі, коли людина потрапляє в біду. Діди наші недарма казали: Буде ворог - буде і сила. Перед великою битвою, коли полки мали йти на приступ, старий козак-характерник брав молодого козака за потилицю і робив ось так…"
Тут батько взяв мене за потилицю, притулився лобом до мого лоба і різко пригнув мою голову донизу. Після цього відступив крок назад і сказав: "Дивись мені на плече! На два пальці! " Я почав дивитись і побачив незвичайне явище - тонке срібне сяйво товщиною у два пальці облягало усе тіло батька".
А. Скульський, записавши цей заповіт від своїх предків, слушно пов'язує його як з арійським йогічним вченням Індії, так і з найсучаснішими досягненнями біофізики та медицини…
Іван Сірко та Семен Палій - не останні, кого українці возвеличили до власних Спасителів. Можна говорити про ауру відповідного рангу навколо таких історичних постатей, як Григорій Сковорода чи Тарас Шевченко. Але така розмова вийде за межі священного канону характерництва - сутність якого, як і Православія вкупі зі Спасом, полягає в мистецтві входження в польову основу матеріального світу, в співробітництві з Інформаційним ПОЛЕМ (як сучасна культура починає розуміти те саме, що пращури нарекли Всезнаючим БОГОМ). Відлуння зазначеного канону простежується в постаттях Нестора Махна, а тепер вже й Анатолія Єрмака - засновника Всеукраїнського товариства Нестора Махна "Гуляй-Поле". Нащадки губителів Ісуса Христа передчасно увігнали в могилу й обох українців - проте облагороджений ними народ воскресив їх своїми піснями та думами [29].
4. Арійський воїн - вбивця чи перероджувач?
Підсумовуючи попередні розділи, можна зробити висновки: 1) засади арійської воєнної доктрини було закладено не їхніми воїнами, а жерцями Аратти - які освоїли джерело надмеханічно-речовинної сили у польовій основі матеріального світу; 2) головною (виплеканою, зокрема, брахманами із наймогутнішої тоді військової сили - кінноти) постаттю доктрини став аж ніяк не вбивця-руйнівник, а Спаситель; 3) суть доктрини полягала у оволодінні брахманами таємницею Безсмертя (або, по-сучасному, у вмінні вилучати з тлінного тіла тривке біополе).
Зосереджемося тут передусім на останньому пункті. В ньому відовіді на питання і про надзвичайну жорстокість прадавніх воїнів та козаків, і про неймовірну зверхність їх же до власного болю, зневагу до смерті.
Як приклад щойно зазначеного, наведемо характерницькі заповіти 5 і 13 [1], що засвідчують побратимство кров'ю (мазепство мазкою). "Мазепство: один на один, на шаблю - руку, на пояс - друг[у], надріз та змішують мазку; на світанні на Святій могилі біля матері чи род[и]теля, повертаючись на вісім сторін та приказуючи: "Свідок Бог наш батько та степ гайний" (Роджипіття час). Після кроплять в келих з вином та одноразово випивають. Коли просто братчик, то випиває сам суперед товариства"; "Не бийтесь поміж собою. До тих пір, доки молодь з молоком матері та від старшини буде всотувати несприйняття зверхности над собою і в собі, в роду, до тих пір Рій родів Скупи Вкраїнської буде в змозі мазкою братчиковою захистити землі свої на користь свою…". Подібний звичай описано Геродотом [IV, 70] принагідно до скіфів V ст. до н. е. Проте згадка у заповіті загадкового Роджипіття відсилає до часів 'Царства воїнів-батьків' Дандарії чи навіть Оріяни. Саме там міг скластися звичай предсмертного родичання поранених ратоборців з Матір'ю-Землею [2, 37б]:
Завантажити реферат