Сторінка
8
Додамо до цього ту обставину, що в похованнях з очевидними втіленнями "ідеального воїна" Індри зброї, зазвичай, немає. Найвиразніше цей образ представлено у кіммерійському (передскіфському, дійсно періода військової демократії) могильнику біля села Каїри що під Каховкою. На початку формування кладовища тут було вирито три фігурні рови з ознаками Вали, Врітри та Індри. Біля Вали - зародку новорічного Світоладу, означеного розімкненим кільцем - було зосереджено дитячі поховання. Одним із них (голова якого була похована окремо), поставленим на коліна й придавленим палицеподібною стелою, відзначили загибель Врітри - змієподібного рову. Індру позначили ровом у вигляді ембріонально скорченої людини (небіжчика, готового до відродження), а також похованням чоловіка середнього віку, вміщеного до людиноподібної ями. Зброя(?) при героєві - крем'яний відщеп. Зате над головою померлого поклали пса з двома горщиками - втілення небесного собаки Сарами, який роздобув для Індри "мертву й живу воду" (амріту та сому) напередодні його битви зі Врітрою . Отож Індра й тут більше жрець, аніж воїн.
Окреслені та інші прижиттєві й посмертні сліди на кістках із курганів, святилищ, могильників, жертовників свідчать про те, що ведичні знання - якими насичені араттська, арійська, пеласгійська та інші індоєвропейські культури - здобувалися не лише шляхом одкровень, але й фізичними пошуками меж людських можливостей; що самопожертва (буквально 'віддання себе на пожирання' учасниками ритуалу), великомучеництво, причастя тощо були не лише словами. Таким чином козацька звитяга, заснована на вірі в безсмертя душі й зневазі до мук, має глибочезне підгрунтя…
Поряд з булавами (інколи мармуровими), в катакомбних могилах інгульської культури розповсюдилися вапнякові камінці та знаряддя. Показово, що зазначені наконечники стріл із "поховання Аполлона" було виготовлено із крем'яних жовн, видобутих із крейдяної породи - порохом якої було посипано жертовного небіжчика. Ця посипка підкреслила його титаничний ('вапняковий', у перекладі з давньогрецької мови) міфоритуал. Стає зрозумілим, чому греки вважали Аполлона тринадцятим титаном (що - втілюючи також додатковий місяць місячного календаря - не загинув разом із іншими дванадцятьма богоборцями, а пробився-таки на Олімп) і втілювали його у вапнякові надгробки. Вважалося, що яку б форму той надгробок не мав - стовпа, стели, статуї померлого або ж бога - вседно то "титан Аполлон". При цьому особливо цінувався мармур: не тільки через свою красу й подібність до кісток і шкарлупи яєць (з яких відроджувалися, як ми вже знаємо, Індра й Мартанда), але й через здатність мерехтіти та подібність назви до смерті. Останню у аріїв втілювала (як досі у слов'ян та індусів) богиня Мара; греки знали подібних до неї Мойр. Останні були причетні до Аіду - 'Непроглядного' царства померлих із 'Білою скелею' Левкадою на вході до нього. Вапняковими хрестами з символікою Сонця та Місяця увінчані могили козаків… Тут ми зупиняємося перед глибинними взаємозв'язками названих божеств і богоборців та їхніх атрибутів як між собою, так і з "тунелем Безсмертя". Його проходять вмираючі на шляху до Потойбіччя, стикаючись наприкінці із світоносним втіленням неземної Любові [6; 11; 13; 23; 27]…
Отже, зброя в арійських похованнях призначалася для боротьби зі смертоносними потойбічними силами. Вона потребувала не стільки фізичної моці й відваги, скільки величезних психічних і розумових зусиль. На це найочевидніше вказують гральні кістки - які нерідко відносяться до зброї й Ведами, і за археологічними даними. Так, у одному з поховань біля селища Миколаївка (на Донеччині) поряд з кістяком лежали ніж, сокира, 5 стріл і гральні кістки. А в похованні з-під Ново-Каїр (пониззя Дніпра) гральні кістки поклали замість відрубаної й відсунутої вбік голови. "За голову - голову тут залишаю", - проказує давньосхідне закляття, спрямоване на воскресіння; мається на увазі застава небіжчиком власної голови, яка - в разі його перемоги над потойбічним ворогом тощо - може бути обміняна на голову переможеного. "Голову ставлю!", - необачно клянуться й тепер, не відаючи вже сенсу цих слів.
5. З погляду наступних доктрин
Які ж основні положення воєнної доктрини прадавніх аріїв? наскільки вони відрізняються від наступних воєнних доктрин?
Сталі уявлення про надмірну войовничість аріїв засновані на невірному розумінні (на перенесені сакральної боротьби з потойбічними силами у площину соціальних відносин) ведичних текстів і археологічних пам'яток, на хибних історичних уявленнях. Ці дві вади знято Ю. О. Шиловим у процесі дослідження араттських й арійських пам'яток української Наддніпрянщини. На відміну від марксистсько-істматівської схеми зміни формацій (перехід від общинного до рабовласницького ладу через "період воєнної демократії") відкрито "період священної демократії" - апофеоз общинного ладу, в умовах якого сформувалися й первинна державність Аратти, й військовий та ін. устрій сусіднього Аріану. В обох країнах суспільство очолювалося жерцями, а воїни були другою громадською верствою. На цій спадщині - збереженій в Дандарії й Арсанії І тис. н. е. - здійнялося й козацтво.
Влада жерців, а згодом і характерників, трималася на вміні знімати протиріччя, - головним інструментом чого залишається Спас(ительство). Його систему започаткували Аратта й Аріан за 7-5 тисячоліть до Різдва Христова. Аратського Спасителя збережено українцями як Колодія-Масляницю; арійського - як Козака Мамая. Іншим слов'янам та ін. індоєвропейським народам вони також відомі: Масленица, Гандхарва, Кентавр, Китоврас та ін.
Жерців поступилися воїнам внаслідок природнього розвитку людини й суспільства: зміни світосприйняття, зростання протиріч тощо. Врешті решт настав такий період (заміни священної демократії воєнною), коли священнослужителі почали втрачати свою майстерність проникнення в польову ("божественну") основу матеріального світу та зняття протиріч буття-й-небуття: тобто досягли верхньої межі людських сил - власних й общинних. І коли внутрішня (суттєва) саморегуляція суспільства почала замінюватися зовнішнім (формальним) порядкуванням - до влади прийшли ратоборці, друга громадська верства. Арії опинилися на стрижні цього процесу з ХХIV-ХХІІ ст. до н. е.: під час вгасання Аратти й розгорнення північної експансії семітських засновників Аккадської династії рабовласницького Шумеру.
Проте общинні традиції аріїв та шанування ними жерців зберігалися, в значній мірі, й надалі - включаючи українську козаччину з її січами, радами, характерництвом тощо. Сила традицій була продемонстрована відсіччю (в 514-512 рр. до н. е.) скіфів персам. Обидва ці етноси були прямими нащадками іранського відгалудження аріїв; обидва (хоча й далеко не в рівній мірі) досягли рабовласницької державності. Але в Персії за часів царювання Кіра та Дарія сталася остаточна зміна влади жерців владою воїнів. Відповідно змінилася й ідеологія: ведична на зороастрійську. Походи Кіра й Дарія, спрямовані вглиб Сакії та Скіфії, мали за мету затвердити - військовою силою - ці зміни в усьому арійському світі [28; 31]; обидві спроби стали невдалими…
Завантажити реферат