Сторінка
3

Підгрунтя козацького бойового мистецтва

Ведичне суспільство матріархальної Аратти та патріархального Аріану складалося з 3-4 верств: з брахманів-жерців, кшатріїв- або раджанья-воїв, вайшья-общинників та шудрів-різноробів. Ця ієрархія найвиразніше простежується в поховальному обряді курганів-могил V-II тис. до н. е. [25]. Надалі, з розкладом общинного і зростанням рабовласницького ладу, варни перетворилися на касти (перехідні до класів Європи) - і люди стали потрапляти до них не за здібностями, а за походженням. Тоді вже (з часів Трої та Скіфії) на перший план вийшли воїни, але інтелектуали ще й досі шануються найбільше з усіх суспільних верств.

Могили аріїв (та араттів, їх поважних наставників) слугували не так кладовищами, як храмами й обсерваторіями. Тут приносилися жертви, відбувались свята, розгорталися міфоритуали, - а також провадилися календарні (для сільськогосподарських та інших потреб) спостереження за небесними світилами. Займалися цим брахмани - предтечі українських рахманів та характерників. Вони ж регулювали суспільно-господарчі відносини і впорядковували міфотворчість - світоглядне відображення образно-інтуїтивного світосприймання, притаманного тодішнім людям.

Археологами досліджено кілька пам'яток, де простежується виникнення арійської варни брахманів (т. з. кемі-обинська культура, за назвою кримського кургана Кемі-оба) та її місця в суспільстві. Найбільш виразні в цьому відношені кургани біля с. Старосілля Велико-Олександрівського р-ну Херсонської області. Тут простежено формування зазначеної культури внаслідок взаємодії представників Аратти й Шумеру з місцевим населенням: державотворці двух перших ввели у середовище Аріану своїх спільних місіонерів, - напевно, з метою полегшення власних взаємозв'язків через чужі племена (згуртовані тими місіонерами в арійську спільноту) між Наддніпрянським та Месопотамським обширами. Звідтоді, з середини IV тис. до н. е., для брахманських поховань стають притаманними гробниці із кам'яних плит. Їхній міфоритуал впливає на місцеву ямну культуру. Найпізнішу гробницю Старосільських курганів можна віднести до зрубної культури середини ІІ тис. до н. е., причетної до часткового переселення аріїв, оріян і борусів до Бгарати-Індії.

В плині цього переселення 3-тисячолітня традиція розбудови арійських курганів-могил різко згортається - і знову розквітає лише через тисячу років: у рабовласницькій Скіфії, очоленій не жерцями, а воїнами. Геродот описує [5: IV, 67-69], як другі почали пригнічувати перших. Але тим ще довго вдавалося зберігати свою зверхність. Ось приклад з історії Русі Х ст. [21]: "Жив у древлянських краях волхв Доброгаст. Посварив його за щось князь Ігор, чим викликав великий гнів Доброгаста. І сказав тоді Доброгаст, що небезпечно з ним це робити. А на доказ своїх слів викликав на поєдинок три десятки Ігоревих дружинників, проти яких пішов зовсім беззбройний. І мов блискавка спалахнула. Худий, здавалося б, зовсім немічний Добрагаст порозкидав дружинників, кількох скалічив, а одного вбив. Зброєю йому служили руки й ноги".

Духовна культура слов'ян часів утворення феодальної Русі не поступалася візантійській, а то й перевищувала її. Проте остання набагато більше була пристосована до ідеологічних потреб класового суспільства, а перша - трималася ще общинного ладу. Тому й поступилася, кінець кінцем, християнству. Воно почало впроваджуватися князями протягом 867-988 років - між хрещеннями киян та інших Аскольдом, а згодом Володимиром. Останній обрав аріянський напрямок християнства, який дозволяв - за обов'язкової умови шанування державного, офіційного БОГА - зберігати й рідні звичаї [10]. Таким чином на Русі склалося двоєвір'я [18], яке отримало назву православіє. Так називали себе рідновіри, за якими після церковної реформи ХVІІ ст. (що забрала ту назву) закріпилося призвисько язичники. Проте саме від них зберігаються в християнському православії терміни БОГ, Спас, Трійця, шанування Богоматері, святкування Родздва, Масляни, Великодня тощо.

Донедавна існував також звичай старчества - зібрання найавторитетніших "чорних монахів", які мали права віча та вето, стоячи тим самим над офіційними ієрархами візантійського походження і уосіблюючи собою традицію як не волхвів, так принаймні аріян (від просвітера Арія, що хрестив імператора Костянтина у 330 р.). Козацькі характерники (особливим чином освітчені, але не обов'язково старі) займали при січових курінях подібне положення. Попи не перечили їм і визнавали їх зверхність. "Куля не бере козака-характерника і шабля не рубає. Бо знає він таємну науку, але не відкриває її нікому, лише синові довірить на смертному ложі або в годину лиху, перед січчю пекельною. І називається та козацька бойова наука - Спас…". [20].

Хреста характерники, напевно, не носили - бо на канонічних зображеннях Козака Мамая, "душі праведної", його немає. Звичай ховати характерників без церковної відправи та ще й з осиковим кілком у грудях ганебним спочатку не був: осика легко проростала з останків і втілювала, очевидно, "Всесвітнє Древо буття" діонісійського типу. Подібне Древо - у вигляді виноградної лози, що пророста із ребер розп'ятого Христа - бачимо на деяких іконах. В легендарному заповіті кошового-характерника Івана Сірка говориться [7; 19]: "Як я помру, то одберіть у мене праву руку і носіть її сім год; хто буде мою руку носить сім год, той владітиме нею усе рівно, як я сам владію… А на сьомому году хай мене жде, і хто вийде до могили або на Різдво, або на Великдень, або на Зелену неділю, так нехай мене дожида. Не бійся, що я неправославний християнин, - я єсть православний християнин Сірентій Іоанович!". Помітні перевага православія у розумінні його князем Володимиром, а також народна канонізація свого героя-захисника.

Звернімо увагу на статус кошового отамана, яким І. Д. Сірко обирався 12 разів, причому в останні роки свого 80-річного життя - 8 років підряд. Між тим було достатньо й одного, щоб все життя потому носити цей титул і користуватися пільгами. Кошовим обирався козак найкращий із кращих, на рік. Відмовитися від такої честі-обов'язку не міг, бо стратять. Страчували також невдах - як би вони не старалися, й наскільки б невинні за поразку тощо вони не були б. Отаман мав бути не тільки вправним, але й удачливим - і сам по собі, і для товариства також. Тут криється пояснення тим численним випадкам, коли оточені ворогами козаки видавали на їх вимогу отаманів - навіть за ненадійну обіцянку залишити іншим життя. Отаман-невдаха однак мав померти - як не від ворогів, так від товариства; а будучи зданим, міг ще йому послужити. Така мораль з огляду на сучасні військові доктрини здається невірною; розуміння її праведністі можливе лише з позиції православного Спас(ительств)а.