Сторінка
9

Російська філософія

Семен Людвігович Франк (1877-1950 рр.) народився в Москві в сім'ї лікаря. У Нижньогородській гімназії познайомився з тво рами Карла Маркса, з їх ідеями прийшов на юридичний факультет Московського університету, брав участь у дискусіях про соціалізм, займався соціал-демократичною діяльністю. Перед державними іспитами заарештований і висланий з Москви. У Берліні та Гейдельбергу продовжив економічну та філософську освіту, складає іспити в Казанському університеті. Знайомство з Петром Струве вплинуло на його громадсько-політичну діяльність. Під впливом філософії Іммануїла Канта і Фрідріха Ніцше відходить від марксизму до ідеалізму та релігійної філософії. Разом з Миколою Бердяєвим та Сергієм Булгаковим співробітничає у журналах «Новьш путь» та «Вопросы жизни», бере участь у збірнику «Вехи», де критично розглядає утопізм російської революції. З 1912 року читає лекції з філософії у Петербурзькому, потім Саратовському університетах, а з 1921 року - у Московському університеті. Тоді ж видає філософські праці «Теория ценностей Маркса и ее значение», «Предмет знання» та ін. У 1922 році Семена Франка вислано з Радянської Росії. Жив і викладав у Німеччині, у Франції, Англії. Важливіші твори «Крах кумиров», «Смысл жизни», «Духовньїе основи общества» та ін. Семен Франк визначає свої погляди як християнський реалізм, де божественні основи всього конкретного сущого поєднуються з фатальною недосконалістю емпіричного становища і приреченістю можливостей чисто людського удосконалення. Філософські роздуми будуються на концепції надраціональної всеєдності. Онтологія всеєдності подає навколишній світ таємничою безоднею неосяжного. Чи можливе знання про навколишній світ? Так, стверджує філософ, але не розсудком, а безпосередньою інтуїцією предмета у його металогіч-ній цільності та суцільності. Пояснюючи можливість інтуїції, Семен Франк вказує, що індивідуальне буття укорінене в абсолюті як всеєдності, внаслідок якого кожний об'єкт ще до його пізнання перебуває у безпосередньому контакті з людьми, оскільки люди злиті з ним не за допомогою свідомості, а в самому людському бутті. Абстрактне логічне пізнання можливе тільки завдяки інтуїції всеохоплюючої єдності. Логічне пізнання, маючи справу з елементами цілого, завжди абстрактне і належить до більш низького рівня буття. Обмежуючи можливості абстрактного буття, Семен Франк перетворює теорію пізнання в онтологію, в учення про одкровення. Містичний досвід відкриває глибшу сферу, що неможливо виразити поняттями, тобто існують два види пізнання: первинно-безпосередня інтуїція об'єкту і вторинне - логічне пізнання за допомогою понять і суджень. Різновиди пізнання визначаються двома видами реальності: стабільне буття і буття, яке містить елемент становлення, тобто потенціальність. Потенціальність завжди є момент невизначеності, тобто свободи. Свобода за природою трансцендентна, як трансцендентна і незбагненна за суттю «первинна внутрішня єдність» і через неї - народжується дійсність. У релігійному досвіді, відмічає Семен Франк, незбагненне як таке є святим або божеством, що творить буття як таке. Бог є істотна потенціальність або сила всього, що існує чи не існує. Божество є «Бог з нами», тобто перше за тебе, а любов до Бога є первісною основою любові до ближнього. Отже, з учення про Бога Семен Франк вибудовує свою антропологію та соціальну філософію. У творі «Душа человека» Семен Франк пише: «Бог створив мене. Він має мене в собі одвічно. Звідси глибока ідея про Вічність і Небесну людину, яку знаходимо в усіх великих релігіях». Не лише людина народжується в Богові, але й Бог породжується в людині, бо Бог є Боголюдина, людина як частка світового цілого і його центр, мікрокосмос, вільно прагне до добра, але невільно залучається до зла. Звідси - антиномія між моєю відповідальністю за зло, з одного боку, і силою, що на мене діє, - з іншого. Зло виникає з невимовного хаосу, який перебуває нібито на межі між Богом і не-Богом. У живому досвіді цей хаос даний мені як моє власне Я, як бездонна глибінь, яка єднає мене з Богом і відділяє мене від нього. Ось чому Я усвідомлюю свою вину в гріхові й за зло. Це усвідомлення веде до подолання зла шляхом відновлення порушеної єдності з Богом. Ці ідеї філософської антропології Семен Франк розвиває у книзі «С нами Бог», показуючи Бога не як суддю, а як рятівника. Бог є любов і перебуває по той бік добра і зла. Питання соціальної філософії органічно випливають із світогляду християнського реалізму Семена Франка та його концепції про людську душу. Вихідним пунктом береться злитість умів різних індивідів, спілкування між ними - первинна якість, основна риса кожної свідомості. Так що «індивідуум виходить з суспільства як цілого». У статті «Я і ми» Семен Франк зазначає неможливість Я без ти, але ця протилежність переборюється в ми. Я і ми - первинні категорії, але їх істина та істинна двоєдність реалізується лише за допомогою підкорення вищому принципу - Богу. Ось чому все суспільне існування засновується на релігійній свідомості своїх членів. У книзі «Духовные основы общества» Семен Франк звертає увагу на дуалізм людського життя, як найважливішу особливість культури: право та моральність, благодать і закон, чесність і честь, запитує: «Як пояснити той страшний факт, що людська поведінка, людська воля і стосунки між людьми підкорені не одному, а двом різним законодавствам, що розходяться між собою», породжуючи трагічні конфлікти і непорозуміння? І відповідає: реальний дуалізм мусить бути принципом рішення суспільних проблем. Жорстокий світ права тільки на перший погляд здається таким, що підриває початки свободи та любові, які лежать в основі моральнісного життя. Будь-яка спроба відмінити право, нехтуючи ним, покладатися лише на моральність - приводить до ще гірших результатів, ніж правовий стан. Через те необхідно уважно і принципово з позицій закону та норми як «чистої форми» розв'язувати питання, зв'язані з співвідношенням моральності та права. Тільки на надіндивідуальному рівні суспільних явищ відкривається вихід до демократичних початків культури, до подолання деспотизму й анархії. Концепція подвійного характеру суспільства двох аспектів суспільного буття виражається, на думку Семена Франка, термінами соборність і зовнішня соціальність, що мають відповідно органічну єдність і примусовий механізм, дуалізм милосердя та закону, церкви та світу, совісті та обов'язку. Мета суспільного розвитку — «якомога повне втілення в общинному людському житті повноти божественної справедливості, реалізації самого життя у всеохоплюючій повноті, глибині, гармонії та свободі її небесної першопочаткової основи». Семен Франк конструює ієрархічну структуру принципів суспільного життя, найважливіший з яких - індивідуальна свобода як первісний обов'язок людини, оскільки без свободи неможливе служіння Богу. Кращою формою держави є дуалістична система конституційної монархії. Такі основні ідеї філософії права у соціальній філософії Семена Франка. Олексій Федорович Лосєв (1893 -1988 рр.) на родився в м. Новочеркаську, в сім'ї гімназичного викладача фізики та математики, потім скрипаля-соліста і диригента губернських оркестрів. Мати-донька священика. Духовна атмосфера сім'ї відбилася на формуванні свідомості майбутнього вченого. Закінчив історико-філологічний факультет Московського університету. Викладав класичну філологію в Нижегородському університеті. На початку 20-х років бере участь у діяльності Психологічного товариства Московського духовного університету та Релігійно-філософського товариства ім. Вол. Соловйова, співробітничає з відомими філософами Георгієм Челпановим, Львом Лопатіним, В'ячеславом Івановим, Павлом флоренським, Миколою Бердяєвим та ін. З розпадом філософських товариств та припиненням вивчення у вищих навчальних закладах класичних мов, Олексій Лосєв викладає естетику в консерваторії. Продовжує дослідження, які почав ще в 1916 році, античної філософії, видає цикл творів «Античний космос и современная наука», «Музика как предмет логики», «Философия имени» та ін. У квітні 1930 р. Олексія Лосева заарештовують, як «філософа-мракобіса, лютого класового ворога». Його позиція кваліфікується ідеологами як «відверто попівський реакційний ідеалізм». Звільняють у 1933 році. Настало двадцятилітнє наукове мовчання. Олексій Лосєв повертається до педагогічної діяльності. За останні 30 років публікує майже 400 творів, з них 30 монографій. Найвизначніша - восьмитомна «Історія античної естетики». Багата філософська спадщина Олексія Ло-сєва ще чекає на глибоке філософське осмислення. Олексій Лосєв всебічно досліджує діалектичний метод, основою якого вважав логіку суперечностей, антиномію. У ній - вплив ідеї діалектики Гегеля та феноменології Гуссерля. «Діалектика є єдиним методом, здатним охопити живу дійсність. Більш того, діалектика є просто ритм самої дійсності. Лише такий конкретний метод, як діалектика, і може бути методом істинно філософським, тому що сам зітканий з суперечностей, як і реальне життя. А те, що ім'я є життя, що тільки в слові спілкуємося з людьми та природою, що тільки в імені обґрунтована вся найглибша природа соціальності в усіх безкінечних формах її виявлення, все це відкидати - означає впадати не тільки в соціальну самотність, а й взагалі в антилюдську, антирозумну самотність, в божевілля. Діалектика - методологічна основа філософії мови». Олексій Лосєв глибоко, з позицій діалектики, проаналізував міф як особистісну форму буття, показав, що діалектика міфу неможлива без соціології міфу. Осмислив логічну та феноменологічну структуру міфу, визначив основні соціальні типи міфології. Приходить до висновку про те, що міфічна свідомість - явище культури, в шарах якої відіграє всеосяжну роль. Міф перебуває в самій гущині історичного процесу. У багатоаспектних пошуках змісту особливе місце займають праці Олексія Лосева, присвячені музиці, мистецтву, естетиці. Так, у праці-«Музика как предмет логики» (1926) під впливом Едмунда Гуссерля розробляє музичну естетику як науку, показує діалектику і величезне значення зв'язку філософії та математики з музикою, вважав музику першопринципом художності взагалі. Олексій Лосєв одним з перших російських філософів осягає символ, діалектичне протиставляючи його алегорії, знаку, персоніфікації, художньому образу, емблемі, метафорі, натуралістичній копії, міфу, поняттю. Розкриває знакову природу символу та його структуру, прокладаючи шлях семіотиці, розвиваючи теорію інформації, створив типологію символів, розкрив діалектику символу та його багатомірність системно з логікою життя та соціально-історичну обумовленість. Уже після смерті Олексія Лосева опублікована написана ще в 1941-1942 роках у платонівському стилі повість «Жизнь». У ній полеміка з питань філософської антропології, що таке людина та її життя - механізм, гвинтик, якого завжди можна викинути і замінити, чи цілісний організм, який історично природно склався, що є життя і доля, життя і мудрість, життя і знання, життя і смерть . І знову слідом за російськими інтуїтивістами випливає ідея життя і природи та способу їх пізнання: знання законів природи - це царство розсудку, який пізнає незмінне. Життя неповторне. Життя -щось органічно історичне. В історичному все найінтимніше: рід, батьківщина, життя. Рід - єдиний фактор, єдиний початок, що стверджує себе в індивідуумах. Життя індивідуумів - це і є життя роду. Життя породило мене - означає: я сам себе породив. Відомий вчений філософ Андрій Тахо-Годі писав, що своєчасний і актуальний спір про те, що ж таке людина і її життя.