Сторінка
7
Павло Олександрович Флоренський (1882-1937рр.) - видатний філософ, математик, фізик, мистецтвознавець, історик, інженер і поет-символіст, філолог-поліглот, що досконало володів латинню, стародавньо-грецькою і більшістю європейських мов, а також мовами народів Кавказу, Ірану, Індії. Народився у містечку Євлах в родині інженера-шляховика в Закавказзі. Чудова природа Закавказзя вирішальне вплинула на формування особистості. Закінчив Тиф-ліську гімназію, вступив до фізико-математичного факультету Московського університету, де слухав курс філософії Сергія Трубецько-го та Льва Лопатіна. Після закінчення університету відмовляється від професії математика і навчається в Московській духовній академії. За свідченням гімназичного друга Володимира Ерна, у березні 1906 року за проповідь «Вопль крови», виголошену в Академії у зв'язку з стратою лейтенанта Шмідта, студента Павла Флоренського заарештовано і кинуто до Таганської в'язниці, з якої звільнено через п'ять днів на клопотання ректора Московської духовної академії єпископа Євдокимова. Отже, революційні заворушення студентів вищих навчальних закладів захопили й Павла Флоренського. Після закінчення Московської духовної академії тут же читає курс лекцій з філософії, захищає магістерську дисертацію, приймає сан священника, призначається редактором журналу «Богословский вестник», публікує фундаментальний твір «Столп и утверждение Истины». У 1919 році після закриття Московської духовної академії Павло Флоренсь-кий захоплений науковою діяльністю у державних установах системи Главенерго, Вищої Ради народного господарства РРФСР. Публікує монографію «Дизлектрики и их техническое применение». Займається мистецтвознавством та музейною справою, читає лекції з філософії, публікує «Очерки философии культа», «Иконостас». З середини 20-х років діяльність Павла Флоренського різко обмежується: висилають до Нижнього Новгороду, а в 1933 році - заарештовують і засуджують на десять років, а пізніше - в 1937 році розстрілюють у Соловецькому таборі (за іншими даними - у грудні 1943 р.). Реабілітований у 1958 році. Філософія Павла Флоренського - своєрідне продовження метафізики єдності та софіології Володимира Соловйова. Ця своєрідність полягає в протиставленні інтелектуалістській тенденції - антиінте-лектуалістської системи поглядів, започаткованої слов'янофільством. Так, у вченні про буття раціоналізм, вважає мислитель, має справу з речами, християнська ж філософія досліджує життя, дух, і тому істина, як мета філософського пізнання, осягається не логічним законом тотожності (А є А), а інтуїцією. У творі «Столп и утверждение Истины» Павло Флоренський пише: «Раціоналізм, тобто філософія поняття і розсудку, філософія речі і нежиттєвої непорушності, -повністю зв'язаний з законом тотожності і може стисло охарактеризований як філософія плотська. Навпаки, християнська філософія, тобто філософія ідеї і розуму, філософія особистості і творчого подвигу, спирається на можливість подолання закону тотожності - це філософія духовна». Такі два способи осягнення буття зв'язані з двома видами буття: буттям тутешнім, ущербним, несправжнім, та буттям неущербним, справжнім. Павло Флоренський вирішує два завдання: перше, що таке буття неущербне. Друге - який зв'язок ущербного буття з неущербним, справжнім буттям. Можливість розв'язання завдань вбачає лише на основі софійного, а не абстрактно-логічного методу, розгортає софіологію, що своїми коренями сягає еллінської богині Мудрості - Афіни, утверджує єдність мудрості та краси будови Світу, ідею мудрого творення Світу. Софія (за християнською традицією на Русі) - носій творчого Божого задуму. За словами Сергія Хоружого, християнський платонізм і традиція софійного культу становлять основу софіології Павла Флоренського. Зв'язок світу з Богом виявляється через зміст тварного буття і за допомогою любові тварі до Бога. Ця любов є онтологічний акт, відповідає особовій філософії, і тому відкриває людині Бога, її необхідно відрізняти від любові, як психологічного становища, що відповідає речовій філософії. Любов же зв'язує між собою і особистостей. Виявлення любові до тварі споглядається предметне як краса. Звідси -радіння любов'ю при спогляданні її, як краси. Це - досконала любов, певна реальна ідея-монада, ідеальна особа. На відміну від герметичних автономних лейбніцевських монад, монади Павла Флоренського - індивідуальні, неповторні духовності, внутрішньо, органічно зв'язані між собою, ніби спаяна вільним подвигом самовідданість, внутрішньо-єдина, внутрішньо-цільна, багато-єдина істота. Все - єдино-сущно і все - різна-іпостасно. Любов вічно виснажує кожну монаду і вічно прославляє її. Це - єдність в любові. У єдності виявляється любов Божа як творчий акт, результатом якого є: по-перше, життя, по-друге, єдність, і по-третє, істинне буття. Ця єдність є здійснена Мудрість Божа, Софія — це Премудрість. «Софія - великий корінь цілокупної тварі, тобто все-цілісна твар. Софія є первісне єство тварі, творча Любов Божа», досконала єдність множинна. Зібрання ідеальних осіб філософ вважає також особою, Софією. Любов і Софія - нероздільні. Це два центральних поняття метафізики Павла Флоренського, з'ясовані в дусі античності, єднають метафізику, софіологію з російською філософією всеєдності, хоч Павло Флоренський, замість терміна всеєдність вживає синонім єдине і многоє. Цим відмежовується від принципу спекулятивної філософії новоєвропейського типу Володимира Соловйова. Так розв'язує філософ питання про буття. Не менш оригінальна онтологічна гносеологія Павла Флоренського, основна ідея якої виражається просто: пізнання здійснюється любов'ю, тобто любов є і основою пізнання. Досвід побудови такої антикантівської гносеології здійснили Микола Лоський, Семен Франк. Але у Павла Флоренського ставлення до Іммануїла Канта особливе, радикальніше, свідчить про близькість між математичним характером мислення російського та німецького філософів. Це помітно у вченні про антиномії - суперечності між двома судженнями, умовиводами. Використовуючи кантівське вчення про антиномії, Павло Флоренський показує безсилля людського розсудку в осягненні таїнства буття - Божественного таїнства. Відношення віри і розуму антиномічне. Принцип антиномії Павло Флоренський обирає як вихідний у побудові вчення про триєдність Бога. У вченні обґрунтовується неспроможність логічного закону тотожності (А рівне А) у поясненні буття і в пізнанні буття. Розсудок з його логічними нормами або наскрізь безглуздий, бездоказовий, або має своєю основою над-логічне. А тому, або треба визнати принципову випадковість законів логіки, або ж визнати над-логічні основи законів. Павло Флоренсь-кий схиляється до над-логічних основ законів: замість закону тотожності обирає головним принципом мислення суперечливість, реальним втіленням якого є єдиносутність Божественної трійці. Логіка пошуку абсолютного виводить розум за межі розсудку, в сферу релігійного досвіду, фактичного сприймання абсолютної істини як безумовної реальності і кінцевої інтуїції. Інакше кажучи, розум переходить до віри в абсолютну істину. Віра одержує перемогу, вольову перемогу над розумом. А оскільки в розумі укорінена істина, то розум стає єдиним і цілісним об'єктом релігійного сприймання, єдиною істиною, єдиним Богом. Проте в актах творення ця єдність розуму розпадається на безліч аспектів, які стають об'єктивними, набувають естетично завершених форм. Отже, предмет входить у всеєдність буття як невід'ємна частина. Виходячи з інтуїтивно-дискурсивного знання, Павло Флоренський розробляє філософську антропологію з її багатогранними аспектами, вважає людський розум живою дійсністю людини, причетним до буття, а буття - до розуму. І тому акт пізнання є не лише гносеологічний, а й онтологічний, не лише ідеальний, а й реальний. Пізнання - це реальне вход-ження пізнаваного у пізнаюче, реальне єднання пізнаючого з пізнаваним. І пізнаючий суб'єкт, і пізнаваний об'єкт є особа: пізнання не є захоплення мертвого об'єкта хижим гносеологічним суб'єктом, а живе моральнісне спілкування осіб, з яких одна для іншої служить і об'єктом, і суб'єктом. У власному змісті пізнавана лише особа і лише особою. Жива особа принципово відрізняється від безжиттєвої речі. Це не розрізняють раціоналістичні філософи, уречевлюючи все існуюче, включаючи й особу. Між тим всі створені особи, як частини світу, суть співіснуючі одна з іншою істоти, а не речі. По суті вчення Павла Флоренського про істину зв'язане з пошуками людиною самої себе, реалізацією себе в світі несправжнього буття. Свідомість сприймає Світ як тлінне буття, сферу роздрібненості, хисткості, недосто-вірності. Єдиний порятунок - в осягненні безумовно достовірного початку Істини. Шлях до Істини складний і тяжкий. Це шлях християнського вчення про Бога. Мислитель вказує, що у сфері несправжнього буття немає істини, бо істина - це Батько (Отець), Син і Дух, які незбагненні за допомогою логіки з її порожньою, мертвою і формальною само-тотожністю «А рівне А». Істина - це споглядання себе через іншого у третьому: Батько (Отець), Син, Дух. Суб'єкт істини є відносини трьох. Отже, Істина є єдина суть у трьох іпостасях. Іпостась і суть - одне і те ж саме. А оскільки суть конкретно єдина, то нумерично, числом - один суб'єкт Істини, а не три. Тільки в єдності Трьох кожна іпостась одержує абсолютне утвердження. Поза Трьома немає жодної, немає суб'єкта істини. Число три - іманентне істині, невіддільне від неї. Трійця єдиносутня і нероздільна. Визначивши характер істини, що як ідея биттує, реально існує, філософ стверджує, що ідея недосяжна чистій розсудливості. Для її досягнення необхідно вийти з сфери понять в сферу живого, релігійного досвіду, оскільки Істина впізнана як християнська Трійця. Подвигом віри долається, перемагається і повалюється розсудкова безглуздість догмату. На місце закону тотожності Павло Флоренський ставить закон суперечливості, а на місце розсудкових понять - живий досвід і розумну інтуїцію, віру та любов. Любов - це та духовна діяльність, в якій і за допомогою якої впізнається Стовп Істини. За допомогою любові, в платонівському значенні слова, здійснюється входження людини у спілкування з іншими людьми. Благодатна любов - вища точка землі і місток до неба, до Бога, Істини. Отже, істина пізнається не сліпою, а розумною інтуїцією. Істина є реальна розумність і розумна реальність, кінцева безкінечність чи безкінцева кінечність, чи, висловлюючись математично, актуальна безкінечність, безкінечна, мислима як цілокупна Єдність. Але така єдина істина можлива тільки на небі. На землі ж - множинність істин, осколків Істини, що суперечить одна іншій і, як говорив Іммануїл Кант, неминуче антиномічні. Розглядаючи одне й те саме з різних боків, розсудок приходить до антиномій, таких, як Божественна єдиносутність і триєдність, напередзаданість і свободна воля. Лише в момент благодатного осяяння ці суперечності в умі усуваються, але не розсудкова, а над-розсудковим способом. Моє пізнання Бога є істина, для Бога воно є любов до мене, а для того, хто споглядає пізнання, - краса. Істина, Добро і Краса - ця тріада є не три різних початка, а одне. Це одне і те ж саме духовне життя. Проблеми християнської метафізики Павла Флоренського демонструють своєрідність вчення про Всеєдність, певно зв'язані з суперечностями тодішньої Росії. З ними ж зв'язані ідеї філософії історії, хоча на перший погляд здається, що як природознавець осмислює світ як організм, а не історію. І все ж його непокоять питання змісту історії, її початку та закономірностей. Як їх осягнути з позицій розумної інтуїції, благодатного осяяння, а не розсудкової логіки? Відповіді не суперечать метафізиці єдності: Історія починається тоді, коли виділяється одиничне (окреме) із загальної маси-множинності. У такому випадку тут мова не йде про «закони». Історія свідчить, що єдність є не скрізь і не завжди, не генералізує, а індивідуалізує. Якщо природознавче пізнання екстенсивне, то історичне пізнання інтенсивне, йде в глибину, а не в ширину, говорить не про загальні факти, а про одиничні (окремі). У соціології є закономірність. Але передбачення відомої закономірності не є предметом історії. Без внутрішньої духовної творчості історії не буває. Предмет історії має справу з творчістю. Особа - предмет історії. Мета історика - зрозуміти зміст історії. Історія - це думка, що розвивається. Завдання й полягає в тому, щоб дослідити її структурні одиниці та їх взаємовідносини. А так як дух завжди втілений в речах, а Бог мислить речами, завдання й полягає в тому, щоб досліджувати речі минулої культури археологами, етнографами, орнітологами, палеонтологами і вибудувати загальний хід історії. Павло Флоренський, як універсальний вчений і богослов, здійснює естетичні, філологічні, математичні та інші дослідження, відшукуючи Божий промисел і відтворюючи історичний шлях до осягнення позаісторичного, Божественного: від баченого тут і тепер, пише у творі «Смисл идеализма», — тягнуться численні нитки до буття вселенського, до повноти буття, І нитки ці - нитки живі. Отже, концепція історичного, разом з ученням про буття та пізнання, поглиблює основну ідею метафізики Павла Флоренського - ідею Всеєдності буття.
Завантажити реферат