Сторінка
6
2. Російська філософія ХХ ст.
Перехід до XX ст., за влучним висловом відомого філософа Олександра Китаєнко, пе ріод найглибшого, небувалого історичного розпаду, що визначив далеко наперед, аж до сучасності, нові шляхи життя. Вся суперечливість, різноманітність ідей, цінностей та ідеалів у філософії Росії на рубежі двох століть - XIX і XX, - оригінальне й глибоко відобразила найістотніші потреби і тенденції історичного розвитку. Поряд з могутньою хвилею революційних ідей та настроїв, соціалістичних та атеїстичних ідеалів і уявлень про справедливість, виникають оригінальні антиреволюційні теософські концепції талановитих мислителів, які також прагнули осмислити жагу справедливості й добра, голос совісті й потребу в утісі і з допомогою синтезу релігії та філософії виробити новий світогляд і нову методологію пізнання буття. У перехідних історичних обставинах проблеми моральності, етики виходять на передній край, утворюють те русло, де відбувається оновлення релігійних ідей, їх філософське осмислення. Яскравий сплеск релігійно-філософського ренесансу репрезентований плеядою видатних філософів - Микола Лоський, Павло Фло-ренський, Сергій Булгаков, Микола Бердяєв, Семен Франк, Лев Кар-савін, Іван Ільїн, Олексій Лосєв та ін. Це мислителі різних поглядів, але всіх їх згуртовує інтерес до духовних цінностей, визнання теоретичної та практичної першості духовного життя над зовнішніми формами співжиття, моральнісні пошуки змістовних творчих основ людського буття. Спадкоємці ідей, і, зокрема, ідеї всеєдності, до яких закликали видатні представники російської інтелігенції Петро Чаа-даєв та Володимир Соловйов, головне завдання філософії бачили У формуванні теорії про Світ як єдину цілісність з позиції мораль-нісно-релігійного досвіду. Тут на фоні подій, що розгорталися, особливо помітні Микола Лоський, Павло Флоренський, Сергій Булгаков, Семен Франк - яскраві представники релігійної антропології. Про релігійний ренесанс та інтерес до релігійної моралі і взагалі До духовних цінностей, що викликано певним розчаруванням інтелігенції в матеріалізмі й соціалізмі, свідчить активізація релігійно-філософської діяльності в тодішній Росії. На початку XX ст. виникає Петербурзьке релігійно-філософське товариство, що ставило в центр осмислювання проблеми впровадження Християнства. Релігійні та філософські ідеї знайшли відображення в літературі. Поети, - декаденти і символісти - Олександр Блок, Андрій Бєлий, Валерій Брюсов, Дмитро Мережковський оспівували людину. Релігійні Умонастрої тоді ж демонструє щомісячник «Русская мысль» (редактор Петро Струве). У збірниках «Проблеми идеализма» (1902) та «Вехи» (1909) Павло Новгородцев, брати Сергій та Євген Трубець-кі, Сергій Булгаков, Микола Бердяєв та інші вели полеміку з матеріалізмом та марксизмом. У відповідь на «Вехи» опубліковано ряд статей, видано збірник «Интеллигенция в России». Проте філософія в Росії не зводиться до релігійної філософії, а її питання - до питань релігії. Практично в філософії всі багатоманітні течії та напрямки досліджують найважливіші питання, стоять на рівні європейської та світової філософської думки, а в деяких аспектах випереджають їх. Оригінальні філософські концепції та системи філософії права, інтуїтивізму, матеріалізму, позитивізму, персоналізму, екзистенціалізму, космізму тощо відображали проблеми онтології, гносеології, антропології, історіософії, моральнісного, релігійного та естетичного досвіду, інтуїції тощо. У 20-30-х роках XX ст. утвердження тоталітарної суспільно-політичної системи, примусова чи добровільна еміграція, ліквідація значної кількості філософів сковували, але не зупинили розвиток філософської думки. Протистоячи догматизму і долаючи політичну цензуру, радянські філософи, історики внесли певний вклад у розвиток світової філософської культури. Сучасне піднесення філософської творчості в Росії було б неможливим без історико-філософських традицій, що сягають у сиву давнину. У XX ст. філософія Росії - самобутня своєю історією і характером постановки і вирішенням змістовних життєвих проблем. Філософія Росії - духовне утворення, де всіма гранями виявляються найскладніші, суперечливі процеси російського суспільного життя. Важливіші сторони суспільного життя відображені в творчості філософів Миколи Лоського, Павла Флоренського, Сергія Булгако-ва, Семена Франка. Щоправда, у сучасній філософії обґрунтовується ідея, за якою немає самобутності «російської чи західної філософії», а є філософія, є самобутність філософської культури, самобутність західної філософської культури тощо.
Микола Онуфрійович Лоський (1870-1965рр.) - видатний представник інтуїтивістського персоналізму в Росії. Народився Микола Онуфрійович у містечку Креслав-ка Вітебської губернії в багатодітній католицькій родині з Польщі: батько - лісничий, мати - домогосподарка. За пропаганду атеїзму та соціалістичного вчення виключений з Вітебської класичної гімназії (1887) без права вступати до інших навчальних закладів. Пізніше Микола Лоський виїздить до Цюріху, де знайомиться з творами Олександра Герцена, Фердинанда Лассаля, Георгія Плеханова, розчаровується в революційних ідеях. Вступає на філософський факультет Бернського університету. Після довготривалих поневірянь повертається до Росії у 1891 році і вступає на фізико-математичний факультет Петербурзького університету, спеціалізується у П'єра Лесгафта. Потім у 1894 році переходить на перший курс історико-філологічного факультету, де слухає лекції глави російського неокантіанства Олек-сандра Введенського та неолейбніціанства Олександра Козлова, який у 1896 році познайомив його з Володимиром Соловйовим, перекладає для Володимира Соловйова твори Іммануїла Канта, над якими працював і пізніше: перекладає російською мовою «Критику чистого розуму». Освіту завершив за кордоном. Стажувався у семінарі Віль-гельма Вільденбанда (Страсбург, 1901), у психологічному інституті Вільгельма Вундта (Лейпциг, 1902), у психолога-експериментатора Георга Мюллера (Геттінген, 1903). Повернувшись до Петербургу, захищає магістерську дисертацію «Основные учения психологии с точки зрения волюнтаризма» (1903), розвиває далі свою гносеологічну концепцію, співставляючи її з ідеями неокантіанства, іманентів, неореалістів, філософії життя, феноменології Гуссерля, вчень російських філософів, діалектичного матеріалізму. З метою онтологічного обґрунтування своєї гносеології, вивчає історію філософії, знайомиться з творами філософів Плотіна, Йоганна Фіхте, Георга Гегеля, Фрід-ріха Шеллінга, Анрі Бергсона, Павла Флоренського та інших російських філософів. У революційні роки початку XX ст. вступає до партії кадетів. Визнаючи цінність соціалістичного ідеалу, відкидає революційний шлях його реалізації. Смерть доньки у холодній квартирі Петрограду вплинула на повернення професора Петербурзького університету Миколи Лоського в лоно церкви. У 1921 році його як ідеаліста звільняють з університету, а згодом заарештовують і висилають за межі СРСР. За кордоном Микола Лоський працює в університетах Чехословаччини, а з приходом туди радянських військ переїздить спочатку до Франції, а потім до США, де й закінчив піввікову викладацьку діяльність професором Духовної академії св. Володимира в Нью-Йорку. Філософська творчість Миколи Лоського багата і різноманітна. Йому належать сотні статей і близько трьох десятків книг: «Обосно-вание интуитивизма», «Мир как органическая целостность», «Основньїе вопросьі гносеологии», «Логика», «Чувственная интеллек-туальная й мистическая интуиция», «Характер русского народа» та ін. У творах викладена оригінальна етико-релігійна філософська система. Семен Франк писав: «Тільки з праці Миколи Лоського «Обоснование интуитивизма» виникає специфічно російська науково-систематична філософська школа, що, можливо, пізніше перетвориться на своєрідний еталон для російської науково-філософської традиції». Вихідними принципами світоглядної системи Миколи Лоського є ідеї: іманентність всього всьому; подолання Дуалізму свідомості й буття в акті інтуїції; містичний емпіризм. Звертається увага на те, що термін містичний емпіризм служить винятково для визначення тих особливостей теорії знання, що зумовлюються визнанням містичного сприйняття, тобто твердженням, що транссуб'єктивний світ пізнання так само,-безпосередній (інтуїтивний), як і суб'єктивний світ». Містицизм та емпіризм - основні характерні особливості гносеології інтуїтивізму Микола Лоський виправдовує тим, що Бог і людська свідомість не відокремлені між собою непрохідною прірвою, що можливе повне злиття людини з Богом, хвилини екстазу, коли людина відчуває і переживає Бога так само безпосередньо, як своє Я. Світ не-Я (включаючи Бога, якщо Він є) пізнається безпосередньо, як і світ Я. Пізнаємо не скудний світ кантіанського позитивізму, а живий світ зі всією невичерпною повнотою його творчої потужності, світ, що глибоко відчутий поетами в естетичному спогляданні і дуже мало ще пізнаний наукою. Емпіризм філософ зв'язує з думкою про те, що об'єкти доступні пізнанню лише настільки, наскільки переживаються пізнаючим суб'єктом. Такий суб'єкт неспроможний сам, власними силами свого розуму, природженими властивостями душі створювати знання про зовнішні об'єкти, а мусить одержати матеріал знання про зовнішні об'єкти від самих об'єктів, хоч, безумовно, цей матеріал підлягає певній обробці, щоб стати знанням. Містичний емпіризм відрізняється від індивідуалістичного (де суб'єкт переживає не зовнішній світ, а свої враження з його приводу -скептицизм) тим, що вважає досвід стосовно зовнішнього світу переживанням наявності самого зовнішнього світу, а не одних лише його дій на Я. Це універсальний емпіризм, що визначається терміном інтуїтивізм. За інтуїтивізмом, процес знання - надіндивідуальний, але знання ніколи не буває трансцендентним, існуючим поза пізнаючим суб'єктом. Теорія знання (а не пізнання) Миколи Лоського обґрунтовує своєрідну онтологію - вчення про світ. За словами філософа, пізнавальні акти здійснюються надчасовим і надпросторовим діячем, суб'єктом - індивідуальним людським Я, що творить свої розумові акти уваги, спогади, бажання тощо. Людське Я - ідеальна суть і може визначатися терміном субстанціальний діяч, який творить усі процеси, події - все реальне буття - психічні й матеріальні процеси притягування й відштовхування, що утворюють його тілесну сферу. Суб'єктивний діяч - це метапсихофізична суть, що може встановлювати співвідносини між минулим, сучасним та майбутнім, його дії цілеспрямовані. Учення про діячів, що здійснюють цілеспрямовані, психофізичні процеси, нагадує лейбніцевську монадологію. Субстанціальний діяч з потенціальної особистості перетворюється на особистість реальну, коли досить розвинута, щоб розуміти абсолютні цінності, особливо моральні, і бачить свої обов'язки в досягненні їх у своїй поведінці. Така теорія, на відміну від монадології Готфріда Лейбніца, може називатися персоналізмом, своєрідною філософською антропологією. Діячі творять численні системи просторово-часових відносин, що не розпадаються на окремі світи, а становлять одну-єдину систему космосу. На чолі системи стоїть високорозвинутий субстанціальний діяч -Світовий дух. Система космічної єдності - необхідна умова для здійснення абсолютних цінностей. Всеохоплююча абсолютна цінність - це абсолютна повнота життя, що може бути досягнута діячами за допомогою взаємодоповнення одного одним у коханні, інтуїції, стриманні від взаємної ворожнечі, у спілкуванні, заснованому на підляганні групи діячів одному діячеві, що стоїть на вищому щаблі розвитку. В результаті виникає така ієрархія єдностей: атом, молекула, кристал, одноклітинний організм, багатоклітинний організм, спільність організмів, як бджоли чи гніздо термітів; в сфері людського життя - нації і людство як ціле; далі - планета-Земля, сонячна система, Всесвіт. Кожна наступна стадія уніфікації має вищі творчі сили і очолюється особою. Отже, метафізика Миколи Лоського - це ієрархічний персоналізм, а його філософська антропологія набуває релігійно-пантеїстичного характеру. У живому релігійному досвіді людина відкриває Бога як абсолютну повноту життя. Всяка створена ним особа має можливість досягнути абсолютної повноти життя, а тому є також всеохоп-люючою і абсолютною цінністю, хоча й не першопочатковою. Усі необхідні аспекти абсолютної повноти буття, любові, краси, свободи, як аспекти цілого, становлять окремі абсолютні цінності. Кожна -це існування у своєму значенні для абсолютної повноти життя. Цінність - це єдність існування і змісту. Суть концепції цінностей у філософській антропології Миколи Лоського - це єдність існування і змісту. Бог створив світ як систему суттєвостей, здатних творити найвище благо - божественну повноту життя. Бог творить винятково особистості - своєрідні і незамінні. Кінцева мета життя всякої особистості - абсолютна повнота життя, що досягається не пасивним спогляданням, а особистою творчістю абсолютних цінностей -моральної добродійності, краси та істини. Отже, оригінальна релігійно-філософська антропологія Миколи Лоського спрямована на удосконалення людини і людства, що прагне Божественної благодаті. В її основі - вчення про моральність і цінності, засновані на абсолютній цінності - Царстві Божому, що становить вищу цінність людського буття. А надцінністю є Бог. В основі людського буття лежать абсолютні моральні цінності та імперативи, що не потребують доведень, а відкриваються безпосередньо, через інтуїцію, духовне осяяння, відіграють важливішу роль у житті суспільства. Там, де зникають уявлення про вищі цінності та ідеали, утверджуються моральнісний хаос і нестримний егоїзм, жорстокість у стосунках між людьми, злочинність, зубожіння внутрішнього світу людини, бездуховність, моральний розклад особистості. В кінці XIX ст. і на початку XX ст. моральнісні ідеї філософської антропології Миколи Лоського актуальні, бо випливають з самої суті змісту Я, смисложиттєвих проблем російського народу. Важливішими рисами російського народу філософ вважав релігійність, здатність до вищих форм досвіду, сильну волю, волелюбність, доброту, обдарованість і месіанство, що набагато перевищують негативні риси характеру російського народу - анархізм, політичний деспотизм, утопізм. Заслуга Миколи Лоського у філософії Росії у створенні «Історії російської філософії», увічненні ідей та діяльності російських філософів в Росії і за її кордонами.
Завантажити реферат