Сторінка
10
Лев Платонович Карсавін (1882-1952 рр.)- відомий релігійний філософ-містик і істо- рик-медієвіст, філософ-гностик в дусі «християнізованого еллінізму». Народився Лев Платонович в сім'ї артистів балету. Після закінчення Петербурзького університету очолив кафедру історії. У 1922 році висланий з Росії. Працював професором історії в університетах Берліна, Ковно (Каунас) у Литві. Помер в ув'язненні в Комі АРСР. Основні твори: «Очерки религиозной жизни в Италии ХП-ХПІ вв.», «Основи Средневековой религиозности в ХП-ХШ вв.», «Диалоги» та ін. В ученні про буття Лев Карсавін вважає світ результатом самообмеження Бога, створеним буттям з нічого. Бог як істинна абсолютність є досконала всеєдність - Бог, Творець, Визволитель, Удосконалець. Створене Богом буття, особливо кожна особистість як його частина, може стати досконалою Всеєдністю, тому що абсолют повністю втілюється у тварях. Поза Богом і без Бога немає мене, абсолютно немає - пише Лев Карсавін. Створення мене Богом з нічого разом з тим е і моє власне, вільне самопородження. Ідея всеєдності, як всеохоплюючий принцип, визначає характер усіх проблем у Льва Карсавіна. У Богові і в тварному світі відкриває триєдність як ознаку Всеєдності: Триєдність Бога - істина, любов і всеблагість; у любові - самоутвердження (руйнівна любов), самопожертвування (жертовна любов), і воскресіння в любові. Такий же підхід - до осмислення особистості: по-перше, первинна єдність, по-друге, її розподіл на суб'єкт і об'єкт, по-третє, їх возз'єднання. Іншими словами, троїстість складає основу християнського світогляду. У книзі «О лич-ности» викладається концепція тілесності як важливий момент філософської антропології Льва Карсавіна. В ній стверджується наявність зв'язку і злиття мого тіла з іншими тілами: «Усе, що я визнаю, пам'ятаю або навіть уявляю, є моя тілесність, хоч не тільки моя. Але й також зовнішня для мене. Увесь світ, залишаючись тілесністю, зовнішньою для мене, стає також моєю тілесністю». Цією концепцією пояснює наявність відчуття в ампутованих членах тим, що відділені від тіла, не втрачають з ним свого зв'язку. У «Философии истории» Лев Карсавін, визначаючи основні принципи історичного буття, аналізує питання про місце і значення історичного в світі в цілому і стосовно абсолютного буття, бачить найвищу мету історичного мислення в осмисленні всього Космосу, всього сотвореного, усієї Всеєдності як єдиного суб'єкта, що розвивається. Звідси: історія вивчає розвиток людства як єдиного всепросторового і всечасового суб'єкта. Розвиток розуміється як процес, у якому щось ціле постійно стає якісно відмінним. Об'єкт, що розвивається, утворює єдиний суб'єкт як потенційно всеохоплюючу особистість. Розвиток суб'єкта обумовлений діалектичною природою, а не зовнішнім впливом. Всякий історичний індивідуум (особа, сім'я, нація) - всеєдине ціле. Історичне буття й складається з суб'єктів, які вільно розвиваються, взаємно проникають один в одного, без будь-яких зовнішніх стосунків. Нове виникає з небуття, а не генетична. Отже, історичний процес є божественно людським. Держава мусить підкорятися церкві. Тобто, Лев Карсавін - персоналіст, розглядає будь-яку сутність як потенційно особову, або ембріональне особову (тварини), або як актуально особову. Але це особа всепросторова і всечасова, а не надпросторова і надчасова субстанція. Культурні нації та людство - гармонійні особи.
Отже, філософському вченню Льва Карсавіна належить визначне місце в історії російської культури. Іван Олександрович Ільїн (1882-1954 рр.) -видатний релігійний філософ і вчений-правник, державознавець і публіцист. Філософію права вивчав, а потім і викладав у Московському університеті. Разом з іншими філософами-ідеалістами у 1922 році висланий з Росії. Багата і різноманітна філософська спадщина Івана Ільїна - декілька сотень статей і майже 30 книг та брошур, серед яких - «Фи-лософия Гегеля как учение о конкретности Бога и человека», «Основы художества», «Путь духовного обновления» та ін. Вніс значний вклад в історію філософії, методологію філософії, теорію пізнання, соціальну філософію, етику, філософію релігії, філософію права, політичну філософію. Студентське захоплення гегелівською філософією права переросло в серйозне дослідження німецької філософії. Іван Ільїн створив «Философию Гегеля как учение о конкретности Бога и человека» - одне з фундаментальних досліджень творчості Георга Гегеля. На відміну від європейської традиції, визначення гегелівської системи як абстрактно-логічної розглядає абсолютну ідею як всезагальний конкретний принцип і пояснює цю її особливість характером буття, яке за своєю природою - конкретно-ідеальне. Це - серйозна спроба оновлення і розвитку гегелівської філософії. Як релігійний філософ, Іван Ільїн вбачає сенс філософії в пізнанні Бога і божественної основи світу, а саме - істини, добра і краси. З цих позицій досліджує проблеми соціальної філософії, етики, філософії права та держави. У руслі російської філософської традиції розробляє правову теологію, перероблюючи дуалізм держави та суспільства, теоретично відновлюючи самодержавну монархію як тотальну па-терналістичну державу. На довгому шляху до суспільного ідеалу Іван Ільїн з'ясовує багато питань, одним з яких є непротивлення злу силою. Уже в першій праці «Понятие права и силы» визначає методологію плюралізму у вирішенні соціально-філософських та етико-правових проблем. Наступним кроком у формулюванні традиційної проблеми християнської культури стало осмислення проблеми правомірності опору злу силою. В період громадянської війни Іван Ільїн піднімається на захист вождів боротьби за «білу справу» князя Євгена Трубецького, Лавра Корнілова, утверджуючи думку про те, що ніхто не має права дозволяти злодіям кривдити слабих, розбещувати дітей, оскверняти храми і нищити рідних. У таких умовах толстовська ідея «непротивлення» викликала обурення Івана Ільїна. Рішучу відповідь толстовщині Іван Ільїн дає в книзі «О сопротивлении злу силой», де є синтез вірного рішення проблеми опору злу силою. Книга викликала полеміку в російській еміграції, а Микола Бердяєв заявив, що Іван Ільїн проповідує «Чека в ім'я Божіє». Філософ не розв'язав та й не міг розв'язати антиномії «православного меча» (права ця справа чи не права), свобода вибору - справа кожного. Але ідеї його залишаються актуальними й в сучасних умовах: не всяке застосування сили мусить вважатися насильством. Опір злу силою і мечем правомірний не тоді, коли можливий, пише Іван Ільїн, а тоді, коли необхідний, оскільки немає інших засобів. У такому випадку не тільки правом, але й обов'язком людини є вступ на такий шлях. «Якщо принцип державного примусу і попередження знайшов своє відображення в образі воїна, а принцип релігійного очищення, молитви і праведності - в образі монаха, рішення проблеми полягало б у визнанні їх необхідності одне одному». Моральною трагедією назвав Іван Ільїн суперечності між благою метою і недосконалими засобами. У такому ж ключі ставить філософ питання про правову державу, її форми та роль у суспільстві. Філософ Юрій Пивоваров правомірно називає Івана Ільїна «Слов'янофілом XX століття», а його книгу «О монар-хии» - шедевром слов'янофільства сучасності. Це справжній продовжувач справи предків в епоху краху слов'янофільських утопій і російської державності. Іван Ільїн створює оригінальну концепцію правової держави. Суттю держави є становище людської душі і людського духу; у всякого народу - своя особлива душа, поза якою її державна форма неосяжна; російській душі відповідає монархія. Отже, Росія - вища у світовій історії «душа». У книзі ставляться проблеми свободи, рівності та нерівності, справедливості та несправедливості, автономії та гетерономії, правової норми та моральної, правової та релігійної норми, природного та позитивного міжнародного права. Це воістину енциклопедія філософії права. На Русі з філософією завжди проблеми. Саму філософію рідко хто розумів, а тих, хто нею займався, не досить-то хвалили. Велика імперія хотіла мати свою велику імперську, всім світом визнану і поважну філософію. Недосяжність такого ідеалу не усвідомлювалась, а незадоволеність від цієї нездійсненності породжувала приховану агресію. Проти кого? Та проти тих, хто мислив, і навіть проти тих, хто тільки хотів мислити. Апофеоз такого процесу - ставлення до Петра Яковича Чаадаєва, якого цар за сміливість «думку мати» оголосив державним божевільним. Короткий огляд історії філософії Росії допоможе зрозуміти її самобутність, спрямованість, нагромадження різноманітних концепцій і теорій походження Життя і Людини, суспільства і держави, їх взаємовідносини і стосунки.
Завантажити реферат